Уже чимало експедицій намагалися підкорити K2 взимку. В альпіністському середовищі розрізняють календарну зиму, яка триває до 21 березня, і метеорологічну зиму, що закінчується наприкінці лютого. Вершина й досі залишається нескореною в межах того чи іншого зимового періоду й продовжує чекати на експедицію, якій вистачить удачі та відваги, щоб здійснити одне з великих альпіністських досягнень сучасності.
 
Я виїхав з дому 3 січня 2020 року і наступного дня прибув до Islamabad. Авіасполучення зі Skardu, столицею Gilgit-Baltistan, де чекає і K2, узимку погане й нерегулярне, тому ми полетіли до Gilgit, куди є регулярні рейси, а звідти поганими автомобілями вирушили до Skardu зимовою Karakoram Highway. Через сніг, дорожні роботи і передусім зношені літні шини та поломки автомобілів дорога тривала 16 годин, хоча відстань становила лише 180 км. По дорозі ми також змінили машину; заміна теж була без опалення і напіввідкрита, що при двадцяти градусах морозу зовсім не приємно.
 
У Skardu ми п’ять днів чекали на керівника Mingma G та альпініста Gao Li, які нібито запізнилися через візу, не готову вчасно. Поїздка до Askole взимку, з огляду на вже описані транспортні проблеми, була «цікавою», а за європейськими мірками — небезпечною для життя. В Askole, останньому селі перед Baltoro, ми знову чекали надто довго, нібито через пакистанських носильників, хоча вже відставали від графіка на кілька днів.
 
До базового табору ми йшли дев’ять днів, місцями пробираючись крізь сніг завглибшки понад метр, а температура весь час трималася значно нижче нуля. До мети ми прибули 22 січня 2020 року. Базовий табір поставили дуже низько, цілих за шість кілометрів від підніжжя гори, навіть нижче від зони, де зазвичай розташовують літні базові табори, попри заперечення John Snorri, який був головним ініціатором зимового сходження.
 
Після дня відпочинку ми почали сходження. Першу ротацію завершили приблизно біля ABC, що лежить просто біля підніжжя маршруту Abruzzi, який був і нашим маршрутом. Друга ротація закінчилася на C1 (перший висотний табір, 6 000 м), куди нам також вдалося провісити мотузки. Mingma G та Gao Li тоді цілком без попередження і без будь-якого повідомлення іншим учасникам вирішили переночувати на C1 і наступного дня повернулися з «поганим» досвідом. Mingma G заявив, що, ймовірно, більше не повернеться на гору, бо надто холодно і він також боїться за своїх трьох шерпів, яких вважають одними з найдосвідченіших у світі. У кожного за плечима щонайменше кілька сходжень на Everest, зимовий Lhotse, Annapurna, Kanchenjunga…
 
Для шерпів третя ротація завершилася трохи вище C1 і після ночівлі на C1 — знову з аргументом, що надто холодно. Snorri і я продовжили роботу на горі вдвох, провісили мотузки майже до C2, трохи нижче 6 700 м, і провели на горі дві ночі поспіль без проблем, які нібито були гіршими, ніж очікувалося.
 
Через два дні після третьої ротації Mingma G наказав евакуювати самого себе через нібито погане самопочуття та через занепокоєння Gao Li щодо коронавірусу в нього на батьківщині, хоча було зрозуміло, що через карантин Gao не зможе одразу повернутися до China і при цьому міг постійно підтримувати зв’язок із домом супутниковим телефоном. Інтернет-з’єднання встановити не вдалося через несправність супутникового приймача Thuraya. Mingma G мав оплатити евакуацію сам і запевнив нас у цьому, оскільки непальці не мають можливості страхувати рятувальні роботи через надто часті шахрайства та зловживання страховими компаніями в минулому. Евакуацію завжди виконують два гелікоптери, тобто доступно шість місць, а ціна однакова незалежно від заповненості. Тому можливість вилетіти отримали й інші учасники експедиції. Теоретично експедиція була завершена, бо без керівника й одного учасника шанси на успіх значно зменшилися. Якби ми не скористалися цією можливістю транспортування, на нас у будь-якому разі чекав би ще один шлях через Baltoro без підкореної вершини і, відповідно, ще одна безглузда втрата часу.
 
Попри все це, Snorri і далі був налаштований залишитися на горі, тому в момент виклику евакуації я сам ще не знав, яке рішення прийму. Того ж ранку, коли частина експедиції мала вилетіти в долину, Snorri попросив трьох шерпів, що залишилися, почати постачати C1 і, можливо, C2 киснем і додатковими наметами. Вони вирушили, але вже за дві години повідомили, що один із шерпів травмувався і всі троє повертаються в базовий табір. Постраждалий самостійно пройшов шість кілометрів складної місцевості, що дещо говорить про «тяжкість» травми, але ми все ж вирішили, що він повернеться в долину гелікоптером, який уже був викликаний і очікувався того ж дня після обіду. Ногу йому іммобілізували. Опівдні Mingma G скасував евакуацію, заявивши, що вона надто дорога, але я поставив його перед фактом: «Якщо шерп може ходити, він залишиться тут і експедиція продовжиться. Якщо ходити не може, йому потрібен гелікоптер, бо в зимових умовах він не зможе перейти Baltoro на зворотному шляху». Після скасування самого скасування гелікоптер усе ж прилетів, і всі, включно зі Snorri, того дня повернулися з гори, оскільки з настільки скороченою командою навіть теоретичні шанси на успіх різко зменшилися або стали неможливими.
 
Жоден із двох терміново евакуйованих (Mingma G і шерп) не потребував медичної допомоги в Pakistan, хоча страхування покриває таке лікування непальцям. Можливо, колись ми дізнаємося, наскільки насправді хворим був Mingma G і наскільки серйозно була травмована нога шерпа (шерп не кульгав, коли думав, що ми за ним не спостерігаємо).
 
Описані події викликають підозру, що експедицію навмисно припинили; чому — ми не знаємо. Підозру підтримує і беззаперечний факт, що візи шерпів закінчувалися наприкінці лютого. З огляду на описані умови на Baltoro та на Karakoram road вони мали б залишити базовий табір щонайменше на десять днів раніше, саме тоді, коли період для спроби сходження на вершину лише починався.

Я взагалі намагаюся уникати вислову «комерційна експедиція», бо досі не отримав пояснення, чому одну експедицію слід вважати класичною, а іншу комерційною, хоча всі користуються послугами тих самих місцевих носильників і шерпів, тих самих місцевих агентств і військового персоналу. Але у випадку цієї експедиції я не можу позбутися відчуття, що вона справді служила лише комерційним цілям певних людей. Сподіваюся, одного дня Snorri і я отримаємо задовільне пояснення, яке логічно прояснить події на горі, бо відмовок про надмірний холод просто буде недостатньо. Люди, які там були, були підготовлені до погодних умов, які під час цієї експедиції виявилися кращими, ніж очікувалося. Кожен учасник експедиції хоча б раз уже стояв на K2, і в усіх за плечима було щонайменше кілька восьмитисячників — цього достатньо, щоб підтвердити нашу підготовленість. Погодні умови того року були напрочуд добрими: у базовому таборі вітер жодного разу не перевищував 20 км/год, а на горі, принаймні на досягнутій нами висоті, — 40 км/год. Ціна експедиції була надто високою, щоб задовольнятися нинішнім поясненням Mingma G, заснованим на безглуздих «збігах», яких у такій серйозній експедиції взагалі не мало статися.