Ми поспілкувалися з надзвичайно проникливим мислителем, лікарем і альпіністом dr. Tomaž Rotar. Нещодавно він спробував здійснити зимове сходження на К2, що до того не вдавалося нікому. Разом із родиною він об’їздив увесь світ у пошуках ссавців та інших вражень, які незмінно дарує глибоке спонтанне етнографічне занурення в реальність інакшого.
Зіткнення з неймовірною глибиною прірв, яким Tomaž так часто дарує свою присутність, коли не боїться життя й тому нерідко зустрічається віч-на-віч зі смертю, сформували його як людину, що пробуджує в співрозмовникові бажання дивуватися. Він звертається до тієї відваги всередині нас, яку звичайне життя з його класичними випробуваннями змушує замовкнути. Dr. Rotar, чудовий стоматолог із власною практикою в Радовлиці, своїми надзвичайними осяяннями спонукає нас по-іншому зазирнути в себе. По-справжньому безкомпромісно. І він каже, що нам не слід уникати болю — натомість потрібно навчити його «завдавати нам болю у відповідь».
Чудовий письменник і альпініст Nejc Zaplotnik якось сказав: «Лише з вершини видно наступну вершину…» Я й сам дійшов такого самого висновку. Оскільки я цілком звичайний житель Горенського краю, який кожного ясного ранку оглядає обрії гірського пасма, що оточує нашу прекрасну домівку, цілком логічно, що мені завжди хотілося побачити, що лежить за цими гострими, прекрасними лініями, які розділяють небо й землю.
У роки моєї молодості зелені Караванке були також межею з життям, у якому бракувало кави й бананів, не кажучи вже про альпіністське спорядження. Вони були й символічним кордоном, за яким праця та життя нібито цінувалися більше. У ті часи, коли мої можливості, зокрема й інтелектуальні, обмежувалися кількома десятками кілометрів від дому, я ніколи не думав, що колись сам стану героєм пригодницьких книжок, які вже тоді писали наші альпіністи. Проте часом життя приносить прекрасні речі: потрібно лише вірити й ніколи не відмовлятися від своїх мрій. Ми можемо тільки сховати їх у якусь запилену шухлядку серця, яку знову відкриємо, коли нам набридне все, що оточує нас удома.
Своєю «незвичайністю» я, отже, завдячую лише відважному духові, який дозволяє мені замкнути двері дому й упродовж двох годин долати сумнівні думки в очікуванні «boarding». Коли літак прибирає шасі, усе починає відбуватися само собою. Думки відриваються від повсякденних стін, що душать життя бажань, тобто саме Життя й живість миттєвостей. Проблеми стають викликами, страхи — силою та енергією, а уява — реальністю. Тоді ми починаємо жити, бо нам здається, що ми знаємо, заради чого живемо. Тоді любов перестає бути лише словом і стає невидимими обіймами, які зігрівають нас, коли настає холод, утішають, коли нам важко, й указують шлях, коли ми заблукали. Єдина неможлива подорож — та, яка ніколи не починається. Усе настільки просто.
Гадаю, усі ми маємо подібні бажання. Думаю також, що більшість людей у якусь шалену мить свого життя замислюються, як чудово було б одного дня піднятися на найвищу вершину планети або, можливо, перетнути пустелю, політати на пілотажному літаку, побачити Антарктиду й райські тропічні острови, шукати горил у тропічному лісі, сидіти посеред африканської савани, спостерігати за вулканом, що вивергає лаву, і переживати подібні, але цілком земні процеси та пригоди.
Думаю також, що більшість людей у нашій країні мають достатньо грошей, щоб хоча б раз у житті дозволити собі принаймні одне з цих «безумств», однак цього не відбувається. Люди просто бояться залишити комфорт свого повсякденного життя. Можливо, вони розраховують, що все станеться само собою, що вони вічно залишатимуться молодими й здоровими та що слушний момент для придбання авіаквитка неодмінно ще настане. Проте цей момент не настає ніколи. Ми назавжди втрачаємо його, якщо не скористаємося ним одразу, поки ідея ще гаряча, поки ми досі в неї закохані й готові витримувати труднощі та випробування таких подорожей.
Озираючись на своє минуле, люди просто не наважуються визнати, що змарнували ці миті через власне марнославство, матеріальну жадібність або боягузтво, і зазвичай завершують розмови про це самовтішливим зітханням: «Ох, аби тільки не сталося нічого гіршого…» Ще за часів наших дідів такі «безумства» були привілеєм обраних і королів, а сьогодні їх може дозволити собі майже кожен європеєць та американець. Мені здається, що скористатися привілеєм, який перебуває в межах нашої досяжності, — майже наш обов’язок. Про нього мріяли наші предки. Якщо ми не хочемо докласти зусиль заради себе, зробімо це хоча б заради них.
Оскільки наступну вершину видно лише з вершини, я почав із Роблека й Бегуньшчиці, а коли мав можливість дістатися транспортом, вирушав до Альп. Ми відкривали для себе лижний туризм і могли лише мріяти про спорядження, яке сьогодні стало цілком звичайним. У гімназійні роки я багато їздив на велосипеді, був членом юнацької збірної й уперше вирушив до європейських Альп. На нашій «Katrca» ми об’їхали всю Європу, спали на автостоянках, а рюкзака середнього розміру вистачало на місяць або довше життя далеко від дому. Монблан здавався мені нескінченно високим, а Mattrehorn — нескінченно небезпечним. Одного разу я навіть вирушив до Гросглокнера на велосипеді.
Мені та моїм товаришам навколишній світ здавався книгою таємниць. Ми були дослідниками, поетами й мрійниками, а кожна досягнута мета породжувала новий виклик. Кожен зароблений динар ми вкладали в спорядження, яке в казково прекрасній Кортіні було майже недоступним для наших гаманців. Ми ні про що не шкодували, нічого не соромилися, а невдача ніколи не підрізала нам крила — вона лише розправляла їх іще ширше, і щодня ми ставали сильнішими. Ми ніколи не почувалися гіршими за інших через те, що не мали грошей, і ніколи не просили Бога розв’язати наші проблеми. Ми були всемогутніми, ми були молодими.
Південна Америка, Аконкагуа й Патагонія певною мірою стали поворотними моментами. Я вперше полетів літаком на інший континент і вперше побачив людей, які настільки відрізнялися від нас. Ми різнилися кольором шкіри, статурою, мовою … Але не лише цим: ми по-різному сприймали життя й щастя, те просте щастя, яке тут, удома, іноді стає для нас чужим і незрозумілим. Тому часом мені потрібно залишити дім лише з однією сумкою, куди я складаю все, що справді потрібне для життя, і нічого більше. Коли все «ускладнюється», я вирушаю шукати це щастя, щоб усе знову стало для мене простим і зрозумілим.
Гімалаї з’явилися в моєму житті пізніше, коли я став достатньо забезпеченим, щоб вирушити так далеко від дому.
Цей привілей випав мені тричі. Я стояв на трьох найвищих вершинах: Евересті, К2 та Канченджанзі. Гімалаї — це не лише альпінізм. Це найбільша пригода, можливо, єдина, що наближає нас до тієї, яку можна пережити лише за межами нашої планети і яка досі залишається привілеєм тільки по-справжньому багатих.
Кожна подорож — виклик, а альпінізм у Гімалаях, імовірно, найбільший із тих, перед якими ми можемо постати. Кожне випробування частково наповнює нас страхом перед невідомим і можливим несприятливим результатом. Однак усе прекрасне перебуває по той бік страху. У Гімалаях страх найчастіше виправданий, але він захищає нас від помилок і смерті. Страх — найкращий запобіжник, однак дозувати його потрібно правильно, як будь-які ліки, що захищають нас від хвороби. Якщо його забагато, він наповнює нас панікою; якщо замало, ми надто швидко переступаємо межі власних можливостей, а на висоті, де нормально працюють лише реактивні літаки, це означає неминучу смерть.
Кожному з нас знайомий страх, і найчастіше нас лякають подібні речі, що цілком зрозуміло. Страх розвивався впродовж тисячоліть еволюції, і всі ми — нащадки людей, яких він захистив від смерті. Люди, здатні підніматися на восьмитисячники, лише розробили методи керування власним страхом. Але сам страх усе одно залишається.
Життя — також подорож, або «сафарі», як кажуть мовою суахілі, мовою масаїв. Я радше сказав би, що життя без подорожей і викликів — не справжнє життя. Можливо, це звучить пихато й зарозуміло, але я так відчуваю і радий, що це так. Подорожі та дослідження, насамперед непотрібного світу в самому серці Гімалаїв, куди вирушають лише одиниці, надали сенсу моєму існуванню. Вони наповнюють мене відчуттям, що я перебуваю на правильному шляху, коли через очікування не можу заснути, бо реальність прекрасніша за сни ...
Можливо, саме перемога над власним страхом приносить найбільше задоволення, найбільше збагачує й найкраще заспокоює неспокійний дух. Найчастіше ми самі є своїми найбільшими суперниками й можемо бути навіть власними ворогами. Найскладніше зустрітися віч-на-віч із власними страхами, адже всі ми здатні бути вчителями для інших, але рідко — для самих себе. Подолавши власний страх, ми можемо укласти мир із собою. Це усвідомлення — одна з найшляхетніших перлин, які я підібрав на крижаних схилах найвищих гір. Залишаються шрами, схожі на сяйливі медалі, які світяться ще яскравіше, коли ніч знову застає нас на крутому крижаному шляху й закінчується мотузка.
К2 був останнім із восьмитисячників, який іще не підкорили в період метеорологічної зими. Я досяг вершини другої за висотою гори світу 21 липня 2019 року. Першу зимову спробу ми здійснили минулої зими, а взимку 2020/21 року спробували вдруге. Торік я підіймався разом із John Snorri, ісландцем, який цього року, на жаль, залишився на горі. До нас також приєднався найкращий російський альпініст Denis Urbko, якого зрештою накрила лавина на схилах сусіднього Броуд-Піку. Після нещасного випадку він завершив спортивну кар’єру.
Цьогорічна експедиція була значно більшою й зібрала відомих професійних альпіністів з усього світу. Багато хто з нас уже піднімався на К2 влітку, проте зимове сходження залишалося невідомістю для всіх. Кілька експедицій уже намагалися підкорити вершину в зимових умовах. Найближче до неї підійшла польська національна експедиція, яка досягла приблизно такої самої висоти, до якої цього року дістався і я. Маршрут Абруцці вважається класичним; саме ним я піднявся на вершину влітку. Деякі експедиції намагалися дістатися третього висотного табору маршрутом Česen, названим на честь нашого відомого альпініста Tomo, який, на жаль, вершини не досяг.
Мені важко говорити про комерційність експедицій, оскільки я, власне, не дуже добре розумію це визначення. «Комерційний» має означати орієнтований на прибуток або заробіток, що, звичайно, не стосується мене й багатьох інших, адже в усіх попередніх експедиціях ми лише витрачали багато грошей, а не заробляли. Деякі професійні учасники експедицій, можливо, й отримують певний дохід, оскільки їхні витрати покривають спонсори, а самі вони заробляють через соціальні мережі та, можливо, рекламу.
Навіть коли учасники першої югославської експедиції на К2 піднялися на гору 1996 року під керівництвом Viki Grošelj (за наявними даними, я нібито є третім словенцем, який підкорив К2), організація тієї експедиції була дуже схожою на організацію сучасних. Відмінність полягала в тому, що носіїв було значно більше. Щоправда, тоді на горі не залишалося стільки старих мотузок, які суттєво допомагають кожній новій експедиції.
Сьогодні сходження на найвищі вершини Пакистану неможливе без дозволів. Їх завжди оформлюють місцеві альпіністські агенції, які зазвичай також відповідають за логістику підходу до базового табору. Організацією роботи в базовому таборі найчастіше займаються непальські агенції, звичайно, через місцеві компанії. Вони також забезпечують шерпів і спорядження, що допомагає альпіністам на горі. Згідно з одним визначенням, сходження вважається комерційним, якщо альпіністи, крім послуг у базовому таборі, користуються допомогою шерпів на горі. Сюди належать мотузки, частина яких залишилася від попередніх експедицій, а частину замінюють під час кожної нової експедиції, а також намети, які шерпи непальської агенції можуть занести на гору.
Я особисто був свідком багатьох «некомерційних» сходжень, коли альпіністи користувалися тими самими мотузками, що й комерційні альпіністи, і спали в тих самих наметах, якщо ті випадково були вільними. Проте після повернення в долину вони називали своє сходження некомерційним, оскільки заплатили лише за послуги в базовому таборі. Подібна ситуація була минулої зими, коли ми з Snorri самі несли й закріплювали мотузки, але наше сходження однаково вважалося комерційним. Думаю, поступово доведеться запровадити якийсь новий термін або просто забути про відмінність між сходженнями. Зрештою, цих відмінностей уже не існує, якщо тільки не йдеться про першопроходження або сходження в альпійському стилі, коли старі мотузки неможливо використовувати або альпіністи навмисно відмовляються від них.
Так, цьогорічна зимова експедиція була наймасштабнішою на сьогодні. John Snorri разом із Ali Sakbara, зіркою пакистанського альпінізму, перебував у базовому таборі вже майже місяць до прибуття основної групи. За тиждень до моєї групи туди також прибула команда професійних непальських шерпів на чолі з Nims, який незадовго до того встановив нову віху у висотному альпінізмі, піднявшись за один сезон на всі чотирнадцять восьмитисячників.
Порівняно з минулим сезоном погода була дуже хорошою. Цього року шлях до базового табору зайняв у нас лише п’ять днів, тоді як минулого — одинадцять. Уже другого дня ми почали акліматизаційні підйоми, або ротації, мета яких — поступове пристосування організму до життя за нижчого тиску кисню. Під час другої ротації загинув найкращий іспанський альпініст Sergio Mignote. Він зірвався майже на тисячу метрів по вертикалі й зупинився біля підніжжя гори. Ми перенесли його понівечене тіло до базового табору, звідки його забрав військовий вертоліт. Першим тривалішим погодним вікном успішно скористалися непальці, які вперше в історії досягли вершини взимку. Їх прийняв президент Пакистану, а в Непалі зустріли як королів.
Наша команда здійснила спробу сходження під час другого погодного вікна, яке було на один день коротшим, а вітер виявився дещо менш милосердним, ніж під час першого. Разом із шерпом Timbo я досяг висоти восьми тисяч метрів, де наш подальший шлях перекрила велика льодовикова тріщина, хоча ми дотримувалися встановленого маршруту із закріпленими мотузками. Крім John Snorri, Ali Sakbara та найкращого чилійського альпініста Pablo, цієї висоти досягли лише ми з Timbo. На жаль, у долину повернулися тільки ми вдвох. Востаннє я бачив цю трійцю біля великої льодовикової тріщини, і їхня доля досі залишається невідомою.
Під час спуску також загинув болгарський альпініст Atanas, який уже підкорив одинадцять восьмитисячників. Отже, експедицію відзначив успіх непальських шерпів, проте я ніяк не можу позбутися сумнівів, які й досі виникають у мене та деяких моїх колег.
Я й досі відчуваю внутрішній неспокій, хоча повернувся наприкінці лютого цього року. Під час фінального сходження непальці хотіли залишитися самі. Snorri повернувся до базового табору після того, як один із шерпів повідомив йому, що вони поки не збираються йти до вершини. Досі ніхто точно не знає, де вони перетнули льодовикову тріщину, а відомості, які повільно просочувалися ще довгий час після підкорення вершини, відрізнялися.
Жоден з учасників не мав GPS-пристрою, який, як і в усіх інших альпіністів експедиції, дав би змогу точно проаналізувати маршрут і довести, що вони справді перебували на вершині. Особливо безглуздою видається остання обставина, адже вони знали, що прямують до історичного моменту й що як професіонали повинні якимось чином підтвердити своє сходження. Фотографії існують, проте щодо них можна було б розгорнути широку дискусію.
На експедиції назавжди залишиться темна печать п’яти смертей, зокрема Ali Sakbara, разом із яким я стояв на вершині К2, Atanas, з яким ми розділили вершину Канченджанги, і John Snorri, який став мені братом під час минулорічної зимової експедиції.
Доля цієї трійці, мабуть, назавжди залишиться загадкою. Можливо, їхні тіла знайдуть учасники якоїсь літньої експедиції, якщо причиною смерті було виснаження. Якщо нещасні впали в льодовикову тріщину або загинули внаслідок падіння, тіла, найімовірніше, знайти не вдасться. Вдова Snorri, Lina, запросила мене взяти участь у літній експедиції, метою якої мав стати пошук тіл, а також перевірка наявності або відсутності мотузок у «Bottleneck». Син Ali, Sajid, який супроводжував батька до входу в складну ділянку, стверджує, що мотузок там не було. Якщо це правда, сумніви щодо сходження шерпів посиляться.
Узимку Каракорум, імовірно, є найбільш негостинним середовищем на планеті, особливо К2. Навіть у базовому таборі температура рідко підіймається до - 10 градусів нижче нуля, а в середньому тримається приблизно на позначці двадцять п’ять градусів морозу. Із висотою вона різко падає. У ніч, коли я підіймався до вершини, я виміряв п’ятдесят п’ять градусів нижче нуля. Вплив холоду значно посилюють потужні вітри, швидкість яких на схилах сягає двохсот кілометрів на годину, чого не витримує жоден живий організм. Гора відома високим рівнем смертності, який під час літніх сходжень сягає аж 25 відсотків. Узимку межа між життям і смертю стає ще набагато тоншою, що продемонструвала й цьогорічна експедиція.
John Snorri був батьком шістьох дітей, чоловіком, другом, союзником і людиною, яка роком раніше двічі вберегла мене від долі, що зрештою спіткала його самого. Ми коротко попрощалися крижаної зоряної ночі в зоні смерті, пообіцявши колись зустрітися знову. Навіть людям, які не вірять у життя після смерті, до яких належу і я, здається майже неймовірним, що цього не станеться.
Невидимий, але сильніший за будь-які сумніви щодо обіцянок зв’язок виник серед схилів, які охороняють боги, можливо, не такі, яких ми знаємо вдома, але достатньо могутні, щоб подолати нескінченні відстані між нашими світами. John, напевно, щасливий. Він залишився там, де день довший, ближче до зірок, ніж будь-хто інший, де є місце для нескінченного спочинку. Там, де закінчується наш світ і починається світ демонів, незавершених історій, бажань і поглядів, навіки спрямованих угору, до вершини.
«За кожну школу доводиться платити» — перше з численних прислів’їв моєї бабусі, яке я запам’ятав. Вона пережила обидві світові війни, голод і страждання, які сьогодні ми вже не можемо навіть уявити. Подорож означає навчання, тобто пристосування до умов життя, які постійно змінюються в дорозі. Її важко порівняти з читанням книжки, яку можна будь-якої миті закрити й обрати іншу, якщо попередня перестала подобатися. Подорож існує не заради мети; подорож — це сама сутність, так само як життя призначене для того, щоб його прожити, а не лише для того, щоб воно привело нас до смерті. Подорож — це навчання на власній шкірі, тому шрами є частиною кожного шляху, як і кожного життя. Правильні рішення народжуються з досвіду, а досвід найчастіше стає наслідком неправильних рішень.
Альпінізм — також шлях, який іноді приводить до вершини, а якщо цього не стається, у нас з’являється лише гарний привід вирушити в дорогу знову. Альпінізм — це постійний виклик смерті з метою залишитися живим. Можливо, це безглуздий парадокс, але саме він означає, що поразок не існує, доки ти живий. Після смерті ж усе нібито має початися спочатку. І так. Отже, страх смерті — лише наслідок страху життя.
Біль, який ми відчуваємо на складних і крутих маршрутах, — найкращий інструмент формування особистості, тому його не можна забувати, пригнічувати або ігнорувати. Ми маємо дозволити йому виконати свою роботу. Розрада у важкі миті — лише марнування найціннішого засобу навчання, який у будь-якому разі з часом мине. І від нас залежить, як ми використаємо період болю. Ми можемо дозволити йому зламати нас. Можемо повернути назад або виявити наполегливість і дозволити собі дозріти. Так ми стаємо сильнішими й навчаємося «завдавати болю у відповідь». Ми вчимося сприймати його як засіб пізнання й більше не боремося з ним. Ми зазнаємо невдачі лише тоді, коли перестаємо намагатися, адже життя завжди знайде спосіб поставити нас на коліна.
Думаю, людина завжди має трохи сумніватися в інформації, яку отримує з навколишнього світу, і запитувати себе, чи справді вчинки інших людей та її власні дії гармонійно спрямовані в правильний бік. Чи може прочитана тобою книжка справді бути правдивою? Чи дійсно альпіністи досягли вершини? Чи правильно проводиться лікування? Чи справді існує Бог і чому так багато людей на цій планеті сліпо вірять у що завгодно — не лише в Бога, якого вони ніколи не бачили, не чули й не відчували …
Вірити в те, чого ти ніколи не бачив, ніколи не запитувати себе, у що саме віриш, і ніколи не намагатися знайти відповідь … Імовірно, це називається вірою. Отже, віра — це стан відсутності бажання досліджувати й шукати відповіді на ключові питання нашого життя, і цілком зрозуміло, чому вона так укорінилася в нашому виді. Віра без доказів дає відповіді на запитання, які інакше було б важко знайти. Віра звинувачує долю у власних невдачах — це найпростіше. Віра перекладає відповідальність за хворобу на Бога, тобто на щось, на що ми самі не можемо вплинути.
Здається, віра зменшує відчуття страху перед майбутніми подіями, хоча ми довіряємо майбутнє тому, кого ніколи не бачили. Віра — життєвий анальгетик, який лише зменшує біль, сумніви та страхи, але не лікує хворобу й не відповідає на запитання, які ставлять собі деякі з нас. Анальгетики, тобто знеболювальні препарати, є найбільш затребуваними ліками на планеті. З подібної причини віра — найпоширеніша діяльність мозку біологічного виду, який називається людиною і стверджує, що саме вона найбільше відрізняє нас від тварин.
Отже, дослідницький дух не полегшує життя й становить протилежність вірі, тобто довірі до того, чого ще ніхто не бачив, не довів і не відчув. Дослідження — повна протилежність інтелектуальному комфорту, який дає віра. Дослідники всіх видів завжди залишаються в меншості й найчастіше опиняються відтиснутими стадами людей, які знаходять прихисток в одних і тих самих «безсумнівних» переконаннях. Можливо, їм живеться легше, адже їм не доводиться ставити запитання.
Середньовіччя є жорстоким доказом надзвичайно сильного стадного інстинкту людей, яким, на щастя, володіють не всі. Ті одинаки далекого минулого, коли група забезпечувала вищу ймовірність виживання, мабуть, не вижили б. Так само лише небагато дослідників пережили Середньовіччя, адже майже всіх спалили на вогнищах. Історія також свідчить, що лише жменьці людей вдалося створити для нас значно краще сьогодення, засноване на дослідженнях, науці та доказах.
Найважливіший день у житті — день народження, а другий за важливістю, мабуть, той день, коли ми розуміємо, навіщо народилися. Наш обов’язок — спробувати знайти цю відповідь, адже лише так ми можемо укласти мир із собою. Отже, наш обов’язок — постійно запитувати себе, чого ми здатні досягти, як далеко можемо подорожувати, наскільки крутий шлях можемо подолати, наскільки гарну дівчину можемо запросити випити, скільком людям можемо допомогти й, можливо, зрештою, чи справді смерть означає кінець усього.
Восьмитисячники вимагають від людини всього, що вона здатна вичавити із себе у фізичному та психологічному сенсі. Утома наприкінці експедиції найчастіше затьмарює задоволення й гордість від успіху, а біль незагоєних ран не дозволяє осмислити можливу невдачу. Не думаю, що існує людина, яка після повернення з вершини могла б негайно знову вирушити на гору. Усі хочуть додому, у тепло, випити холодного пива, прийняти теплий душ і знову побачити близьких та рідну домівку.
Проте людська пам’ять вибіркова. Дуже скоро ми забуваємо погане й важке та пам’ятаємо лише прекрасні картини й чіткі білі обрії найкрасивіших гір світу. Ми згадуємо теплі розмови в спільних наметах, широкі непальські усмішки й безмежно щасливих босоногих дітей, які ховаються від дорогих об’єктивів сахібів, тобто білих іноземців. Ми пам’ятаємо друзів і зв’язки, що нас поєднували. І знову піддаємося брехні або частковій правді власної пам’яті та повертаємося до тієї самої історії з тими самими очікуваннями й бажаннями. Якби ми пам’ятали все, альпіністське спорядження назавжди залишилося б припадати пилом у найтемнішому кутку наших підвалів.
Коли мозок відчайдушно потребує одного з основних ресурсів, ми й самі перестаємо бути такими, якими зазвичай є. Головне завдання найважливішого органа нашого тіла — усвідомлення власного існування, тобто орієнтація в часі та просторі. Якщо мозок не здатний належно виконувати своє завдання, усвідомлення може стати помилковим, викривленим, нереальним і небезпечним для тіла, яким він керує. Спогади про гору сповнені прогалин; може статися навіть так, що ми не зможемо пригадати, як стояли на вершині. Досвід навчає нас, що проблеми, які ми бачимо перед собою, є лише наслідком неправильного мислення, лише необґрунтованою ілюзією і, можливо, взагалі не є проблемами або, як кажуть деякі, «існують лише в очах спостерігача».
Досвід також ставить перед нами ключове питання існування: «Чи існуємо ми взагалі й чи є ми тими, ким себе вважаємо?» Ці переживання, імовірно, схожі на ті, що виникають під час уживання галюциногенних речовин, коли наркозалежні сприймають усе інакше, ніж ми, бачать те, чого не бачать інші, по-іншому сприймають події навколо себе й тому також інакше на них реагують. Я не вважаю ці переживання неземними або якимось чином пов’язаними з Богами. Так ми робимо, коли хочемо наблизити події до читачів або надати собі більшої значущості. Ці переживання цікаві, а дослідження процесів, що відбуваються в нашому тілі, безмежно захопливе, майже непереборне.
В умовах, де кисню втричі менше, ніж на рівні моря, життя стає іншим — не лише насправді, а насамперед тому, що ми інакше його сприймаємо. Для роботи мозку потрібні лише дві речі: глюкоза й кисень. Якщо останнього бракує, мозок функціонує інакше або взагалі перестає працювати. Тому висоти понад вісім тисяч метрів називають зоною смерті, де життя без додаткового кисню, стисненого в балонах, неможливе або можливе лише протягом дуже короткого часу.
Обмеження життя кількома годинами виводить його сприйняття на інший рівень. Ми розуміємо, що смерть — найкращий винахід життя. Якщо дозволити їй наблизитися достатньо близько, вона прошепоче нам істини, які, можливо, всі ми певною мірою знаємо, але просто не хочемо усвідомлювати. Те, що було вчора, — лише минуле. І все, що залишається, — прекрасний спогад, без якого час був би втрачений. Завтра — лише загадка, тому наші мрії мають бути настільки великими, щоб лякати нас. Лише так ми зрозуміємо, що вони достатньо великі. Тільки мрії освітлюють шлях від народження до смерті. Сьогодні — Божий дар, тож сяймо, немов сонце, але маємо розуміти, що водночас мусимо й згоріти, як сонце.
У житті ми зазвичай знаємо, який шлях правильний, але він здається нам надто важким, щоб його обрати. Ми маємо жити заради чогось поза нами самими, чогось більшого за нас. Ми маємо жити з пристрастю, незважаючи на наслідки. Якщо ми не можемо робити великі справи, робімо малі справи велично. Життя цілком просте й має лише одну властивість: воно рухається вперед. Тож завжди будьмо повернені до сонця — і тоді ніколи не побачимо тіней.
Опубліковано: 18. 4. 2021, 17:27 | Автор: Izr. prof. dr. Lucija Mulej