Можливо, цей запис спогадів і переживань із третьої за висотою вершини світу буде дещо іншим, ніж два попередні. У ньому не буде безлічі проблем, з якими я стикався на великій висоті в погану погоду, холоді, голоді, самотності… Події на останньому восьмитисячнику, який відчинив мені свої двері, були дуже схожими на події на двох попередніх, тому просто розповідь про підйом і спуск була б нудною.
За несподіваним збігом обставин на Канченджанзі я опинився в переважно жіночій команді, яка загалом була дуже успішною. Я мав честь дістатися вершини разом із першими мексиканкою, японкою, чешкою та швейцаркою на цій горі. Професійні або напівпрофесійні альпіністки, яким я можу приписати чудову фізичну й психологічну підготовку, досвід і чесність щодо партнерів по сходженню. У згаданих жінок немає дітей і сімей, за винятком однієї, на яку вдома чекали двоє дітей молодшого шкільного віку. Це була її перша спроба на цій горі, а коли я пишу ці рядки, вона вже прямує на К2, який до цього двічі її зупинив. Слухаючи історію її життя, професійних і спортивних успіхів, під впливом укорінених архаїчних поглядів я подумки назвав її ненормальною, майже божевільною, адже вона фактично залишила дітей удома під опікою чоловіка й своєї сестри, а сама постійно подорожує світом і ходить на вершини Гімалаїв (вона також була першою жінкою зі своєї країни, яка підкорила Еверест із північного боку). Коли я довгими годинами дивився в стелю намету, що тремтіла від нещадного вітру, я зрозумів, що й сам маю таке ж погане ставлення до своєї сім’ї і, що найгірше, до того часу вважав, ніби чоловік і батько має більше права на такі вчинки, ніж жінка, тобто мати.
Трекінг дощовими лісами східного Непалу, коли всі ми могли лише сподіватися, що дощ нарешті припиниться, був неперевершено туманним і мокрим переживанням. Коли я знімав п’явок недопалками й загортався у вологий спальний мішок, мене поволі почала гризти туга за домом. Це добре знайоме відчуття підступно підкрадається, немов вечір зі своєю самотністю, і небезпечно роз’їдає надію на досягнення мети експедиції. У хвилини безсилля я егоїстично насамперед звертаюся до дружини, яка завжди знає, як упоратися з проблемою. Теплі слова, які в джунглях під горою могли дійти до мене лише через супутник, зігріли самотню душу, мов гарячий чай, і повернули надію на успіх. Я ніколи не думав, що й їй удома можуть бути потрібні подібні слова. Звісно, їй не холодно, вона не мокра, має дах над головою й холодильник, повний їжі, але немає нічого гіршого за самотність і тугу за людиною, яка далеко. То кому ж важче — мені чи їй? В експедиції я дбаю лише про себе і своє виживання; вона дбає ще й про дітей і, що найважче, про те, щоб діти не хвилювалися. Чи зміг би я сам поставити себе на її місце? Чим більше шукаю відповідь, тим більше переконаний, що ні. Чи зміг би приборкати ревнощі, дивлячись на її фотографії в товаристві статних колег-альпіністів з іншого кінця світу? Напевно, це було б ще важче.
Базовий табір на Канченджанзі розташований на висоті 5 500 м над рівнем моря й тому є найвищим базовим табором у світі. Самотній острів жовтих наметів, оточений прекрасними горами, такими як Джанну та Ялунг-Канг, цього разу вміщував близько двадцяти особистих наметів, окремі душ і санітарні приміщення, а також дві кухні. Команда Seven Summits, до якої я приєднався цього разу, налічувала сім учасників і стільки ж шерпів. Керівник Dawa, наймолодша людина, яка без додаткового кисню піднялася на всі чотирнадцять восьмитисячників і досі є «предметом» досліджень висотної хвороби, приєднався трохи пізніше, коли справа стала «серйозною». У базовому таборі були й учасники першої національної індійської експедиції на Канченджангу, переконані, що гора священна і жінкам не місце в таборі. Цікаві суперечки між керівниками груп зайшли так далеко, що вони навіть запропонували позбавити нашу групу дозволів. Зрештою навіть богам довелося надіслати їм повідомлення і, як личить богам, ясне й жорстоке. Під вершиною загинули двоє індійців; висотна хвороба затуманила їм розум, а кисень надійшов запізно. Чимало інших також зазнали серйозних обморожень і незворотних наслідків. До нашої команди боги були поблажливими й дозволили всім без винятку дістатися вершини, зокрема й мені, можливо тому, що я зрозумів: відвага й самовідданість справді жіночого роду і є лише одна жінка, яку варто любити, — та, яка постійно питає себе, як у мене справи, і яка завжди чекатиме на мене в аеропорту незалежно від успіху та моєї егоїстичної поведінки. Вона має якості, яких немає в мене і яких я, на жаль, навіть не намагаюся набути. Вона завжди зі мною, хоча не йде за мною глибоким снігом; завжди відчуває й розуміє мої страждання, хоча її пальці не мерзнуть. Вона стежить, щоб незамінний Garmin показував правильний шлях, постійно за ним слідкує, знає, де я — в тумані, сутінках, уночі, в погану погоду, — чекає на мої повідомлення відчаю й відповідає на них обдумано, без тремтливих ознак страху. Вона вміє передбачати погоду, попереджає про сильні вітри, які можуть так швидко перетворити теплий подих на крижану смерть. Вона лікує хвороби, яких неможливо підхопити ніде більше, рятує мене від набряку легень і мозку без клінічної картини, без апаратури, здалеку, за допомогою коротких SMS. Коли егоїзм жене мене вище й далі, вона дбає про дім і роботу. Наші доньки захищені від тривожних і сумних новин із гори; вони знають лише красиві, сонячні новини, усе інше вона залишає собі, ковтає, хоча воно гірке, болить і пече. Вона терпить нетерплячих знайомих, яким цікаво, як у нас справи там далеко, і задовольняє їхню цікавість продуманими відповідями, що нічого не обіцяють і повідомляють лише те, що потрібно, аби удача безкорисливо залишалася там, де їй належить бути, — насамперед зі мною. Їй самій вона не потрібна, бо вона знає, що робить, бо її голова завжди на правильному місці й вона ніколи не дозволяє емоціям захопити себе, навіть страху й смутку, які приходять, коли ночі холодні й довгі, а дні нудні без маленьких незначних сварок, без п’ятихвилинної кави вранці перед роботою, без втомленого «Привіт» наприкінці робочого дня, без теплої руки в її долоні, коли день засинає. Вона відмовляє собі й донькам у зручностях, бо експедиції дорогі, без гарантії повернення й успіху, бо я сам не вмію відмовлятися, бо ми, альпіністи, найегоїстичніші люди, бо завжди важливі лише вершина й успіх, незалежно від наслідків — для здоров’я, фінансових, емоційних… Бо ми живемо в трансі, бо мріємо, ніби життя — лише шлях на вершину, навіть якщо там воно закінчується. Бо живемо лише для себе і лише зрідка для своєї сім’ї. Бо не дозволяємо впустити в наші замерзлі серця тепло, яке може дати лише сім’я і передусім та, хто її веде, — моя дружина. Жінка, яка дає ім’я відвазі, без якої, мабуть, не було б моїх експедицій. Жінка, яка виконує найважчу роботу на цій планеті, без зарплати, лише з подякою. Тому раз і назавжди: усі мої вершини належать їй — без сумнівів, без заздрості, без брехні, без перебільшень.
За посиланням нижче ви також можете прочитати статтю про мої сходження:
https://www.delo.si/novice/
За несподіваним збігом обставин на Канченджанзі я опинився в переважно жіночій команді, яка загалом була дуже успішною. Я мав честь дістатися вершини разом із першими мексиканкою, японкою, чешкою та швейцаркою на цій горі. Професійні або напівпрофесійні альпіністки, яким я можу приписати чудову фізичну й психологічну підготовку, досвід і чесність щодо партнерів по сходженню. У згаданих жінок немає дітей і сімей, за винятком однієї, на яку вдома чекали двоє дітей молодшого шкільного віку. Це була її перша спроба на цій горі, а коли я пишу ці рядки, вона вже прямує на К2, який до цього двічі її зупинив. Слухаючи історію її життя, професійних і спортивних успіхів, під впливом укорінених архаїчних поглядів я подумки назвав її ненормальною, майже божевільною, адже вона фактично залишила дітей удома під опікою чоловіка й своєї сестри, а сама постійно подорожує світом і ходить на вершини Гімалаїв (вона також була першою жінкою зі своєї країни, яка підкорила Еверест із північного боку). Коли я довгими годинами дивився в стелю намету, що тремтіла від нещадного вітру, я зрозумів, що й сам маю таке ж погане ставлення до своєї сім’ї і, що найгірше, до того часу вважав, ніби чоловік і батько має більше права на такі вчинки, ніж жінка, тобто мати.
Трекінг дощовими лісами східного Непалу, коли всі ми могли лише сподіватися, що дощ нарешті припиниться, був неперевершено туманним і мокрим переживанням. Коли я знімав п’явок недопалками й загортався у вологий спальний мішок, мене поволі почала гризти туга за домом. Це добре знайоме відчуття підступно підкрадається, немов вечір зі своєю самотністю, і небезпечно роз’їдає надію на досягнення мети експедиції. У хвилини безсилля я егоїстично насамперед звертаюся до дружини, яка завжди знає, як упоратися з проблемою. Теплі слова, які в джунглях під горою могли дійти до мене лише через супутник, зігріли самотню душу, мов гарячий чай, і повернули надію на успіх. Я ніколи не думав, що й їй удома можуть бути потрібні подібні слова. Звісно, їй не холодно, вона не мокра, має дах над головою й холодильник, повний їжі, але немає нічого гіршого за самотність і тугу за людиною, яка далеко. То кому ж важче — мені чи їй? В експедиції я дбаю лише про себе і своє виживання; вона дбає ще й про дітей і, що найважче, про те, щоб діти не хвилювалися. Чи зміг би я сам поставити себе на її місце? Чим більше шукаю відповідь, тим більше переконаний, що ні. Чи зміг би приборкати ревнощі, дивлячись на її фотографії в товаристві статних колег-альпіністів з іншого кінця світу? Напевно, це було б ще важче.
Базовий табір на Канченджанзі розташований на висоті 5 500 м над рівнем моря й тому є найвищим базовим табором у світі. Самотній острів жовтих наметів, оточений прекрасними горами, такими як Джанну та Ялунг-Канг, цього разу вміщував близько двадцяти особистих наметів, окремі душ і санітарні приміщення, а також дві кухні. Команда Seven Summits, до якої я приєднався цього разу, налічувала сім учасників і стільки ж шерпів. Керівник Dawa, наймолодша людина, яка без додаткового кисню піднялася на всі чотирнадцять восьмитисячників і досі є «предметом» досліджень висотної хвороби, приєднався трохи пізніше, коли справа стала «серйозною». У базовому таборі були й учасники першої національної індійської експедиції на Канченджангу, переконані, що гора священна і жінкам не місце в таборі. Цікаві суперечки між керівниками груп зайшли так далеко, що вони навіть запропонували позбавити нашу групу дозволів. Зрештою навіть богам довелося надіслати їм повідомлення і, як личить богам, ясне й жорстоке. Під вершиною загинули двоє індійців; висотна хвороба затуманила їм розум, а кисень надійшов запізно. Чимало інших також зазнали серйозних обморожень і незворотних наслідків. До нашої команди боги були поблажливими й дозволили всім без винятку дістатися вершини, зокрема й мені, можливо тому, що я зрозумів: відвага й самовідданість справді жіночого роду і є лише одна жінка, яку варто любити, — та, яка постійно питає себе, як у мене справи, і яка завжди чекатиме на мене в аеропорту незалежно від успіху та моєї егоїстичної поведінки. Вона має якості, яких немає в мене і яких я, на жаль, навіть не намагаюся набути. Вона завжди зі мною, хоча не йде за мною глибоким снігом; завжди відчуває й розуміє мої страждання, хоча її пальці не мерзнуть. Вона стежить, щоб незамінний Garmin показував правильний шлях, постійно за ним слідкує, знає, де я — в тумані, сутінках, уночі, в погану погоду, — чекає на мої повідомлення відчаю й відповідає на них обдумано, без тремтливих ознак страху. Вона вміє передбачати погоду, попереджає про сильні вітри, які можуть так швидко перетворити теплий подих на крижану смерть. Вона лікує хвороби, яких неможливо підхопити ніде більше, рятує мене від набряку легень і мозку без клінічної картини, без апаратури, здалеку, за допомогою коротких SMS. Коли егоїзм жене мене вище й далі, вона дбає про дім і роботу. Наші доньки захищені від тривожних і сумних новин із гори; вони знають лише красиві, сонячні новини, усе інше вона залишає собі, ковтає, хоча воно гірке, болить і пече. Вона терпить нетерплячих знайомих, яким цікаво, як у нас справи там далеко, і задовольняє їхню цікавість продуманими відповідями, що нічого не обіцяють і повідомляють лише те, що потрібно, аби удача безкорисливо залишалася там, де їй належить бути, — насамперед зі мною. Їй самій вона не потрібна, бо вона знає, що робить, бо її голова завжди на правильному місці й вона ніколи не дозволяє емоціям захопити себе, навіть страху й смутку, які приходять, коли ночі холодні й довгі, а дні нудні без маленьких незначних сварок, без п’ятихвилинної кави вранці перед роботою, без втомленого «Привіт» наприкінці робочого дня, без теплої руки в її долоні, коли день засинає. Вона відмовляє собі й донькам у зручностях, бо експедиції дорогі, без гарантії повернення й успіху, бо я сам не вмію відмовлятися, бо ми, альпіністи, найегоїстичніші люди, бо завжди важливі лише вершина й успіх, незалежно від наслідків — для здоров’я, фінансових, емоційних… Бо ми живемо в трансі, бо мріємо, ніби життя — лише шлях на вершину, навіть якщо там воно закінчується. Бо живемо лише для себе і лише зрідка для своєї сім’ї. Бо не дозволяємо впустити в наші замерзлі серця тепло, яке може дати лише сім’я і передусім та, хто її веде, — моя дружина. Жінка, яка дає ім’я відвазі, без якої, мабуть, не було б моїх експедицій. Жінка, яка виконує найважчу роботу на цій планеті, без зарплати, лише з подякою. Тому раз і назавжди: усі мої вершини належать їй — без сумнівів, без заздрості, без брехні, без перебільшень.
За посиланням нижче ви також можете прочитати статтю про мої сходження:
https://www.delo.si/novice/
