Хтось сказав: «Якби альпіністи мали пам’ять, гори ніколи не були б підкорені». Тепер, коли спогади про K2 ще свіжі, я й сам думаю приблизно так само. Мені було б дуже важко знову вирушити на цю гору, бо важких моментів було трохи забагато.

Я вирушив з дому 15 червня з аеропорту Ljubljana, через Istanbul до Islamabad. Після двох днів у столиці ісламу місцевий Airbus доставив нас до Skardu, головного міста області Baltistan, куди колись зміг дістатися навіть Александр Македонський. На жаль, ця територія перебуває під похмурим крилом пакистанської армії, оскільки межує з індійським Kashmir, який пакистанці вважають своїм. Дорогу до найсхіднішого села Askole, яка за рівнем пригод може конкурувати зі знаменитою Karakoram Highway, ми подолали на сорокарічних Toyota, а далі пішли пішки. Нас супроводжували група трекерів, 240 носильників і п’ять молодих бичків, яких ми з’їли під час десятиденного шляху до Concordia. Там погода час від часу псувала чудовий краєвид на восьмитисячники, однак місце злиття найбільших льодовиків світу все одно варто побачити. Після дня відпочинку ми в сильний снігопад вирушили до базового табору, який поставили десь між класичним табором для сходження на Broad Peak і базовим табором K2. Намети ми встановили на півметровому шарі свіжого снігу між двома льодовиковими струмками, а гуркіт лавин зі схилів обох велетнів давав зрозуміти, що вони зовсім близько, хоча через погану погоду кілька днів ми взагалі не могли їх побачити. Дещо пригнічена група японців і канадців нудьгувала в базовому таборі вже десять днів до нашого приїзду, тому сонце, яке несміливо зігріло нашу оселю, потішило їх ще більше.

Вид на K2 з льодовика, яким підходять із пакистанського боку, перехоплює подих, лякає і водночас є привілеєм: на відміну від Everest, сюди не можна доїхати автомобілем, а можна дістатися лише складним трекінгом до базового табору. Майже правильна трьохкілометрова піраміда піднімається до 8 611 метрів і лише зрідка показує своє сором’язливе обличчя з-за крижаних хмар. Погода тут надзвичайно мінлива і є одним із головних чинників, що ускладнюють сходження. Ранки зазвичай були гарними, майже теплими; близько восьмої сонце з’являлося з-за вершинного гребеня Broad Peak, який був метою чотирьох учасників нашої групи, тоді як лише ми двоє і троє шерпів поставили собі за мету другу за висотою гору світу. Після чотирьох днів у базовому таборі на висоті близько п’яти тисяч метрів ми дочекалися першого відносно доброго прогнозу — без снігопаду й постійних лавин, що порушували могильну нічну тишу, — і я разом із Sherpa An Pasang вирушив на першу акліматизацію до висотного табору. Мій сусід по намету і напарник Jake Meyer вирішив готуватися до висоти на стінах Broad Peak. K2 він уже добре знав, адже це була його третя спроба піднятися на дику гору.

Шлях до ABC, тобто передового базового табору, розташованого під крутим початковим відрізком маршруту Abruzzi і дуже відкритого для падіння каміння та шматків льоду, відносно довгий і складний. Перетин льодовикових тріщин і струмків у верхній частині льодовика є водночас завданням з орієнтування і грою з нещастям. Напрямок проходу постійно змінюється, і вже за кілька днів цілком проста ділянка може стати непрохідною, а пошук рішення забирає величезну кількість часу й енергії. Ми самі табором не користувалися; іншим групам він служив передусім складом спорядження, яке згодом переносили вище.

Майже прямий маршрут до Camp 1 технічно нескладний, хоча досить крутий, а достатньо твердий сніг полегшив нам підйом майже до шести тисяч метрів. Краєвид на льодовик унизу і пройдений шлях був вражаючим. Місця для наметів дуже мало, і навіть для природних потреб доводиться страхуватися мотузкою, якщо хочеш, щоб табір залишався відносно чистим. Ми залишили важке спорядження, потрібне для подальшого сходження, і повернулися до базового табору, де нас знову чекали відпочинок, комфорт наметів на рівному майданчику без небезпеки летючого каміння, «нормальна їжа» і довгі вечірні розмови в спільному наметі.

Погода поступово ставала трохи стабільнішою. Особливо ясними були ночі, і над широким Broad Peak простягався Чумацький Шлях. Вітри ставали дедалі слабшими, а вдень сильне сонце так нагрівало намети, що ми могли лежати в шортах. Сніг зник, і через це льодовик став ще важчим для проходження. An Pasang проводив значно більше часу перед молитовною ступою, яку ми встановили в таборі для нашої місцевої Puja, непальської молитовної церемонії. Це підказало мені, що підйом буде не таким простим, як шлях до Camp 1.

До Camp 2 ми дісталися після дванадцяти годин лазіння: спочатку відносно простим засніженим відрізком до Camp 1, а далі почалася справжня робота. Поєднання льоду, нестійких скель і поганої погоди вимагає надійної страховки, і, на жаль, того ж дня сталася перша трагедія — з досвідченим канадцем. Під час спуску через «Chimney», трохи нижче Camp 2, у нього відмовила мотузка, і бідолаха зупинився лише біля ABC, на дві тисячі метрів нижче. Лише через три дні пакистанській армії вдалося забрати тіло, точніше те, що від нього залишилося, і гелікоптером доставити його до Skardu. Уночі в мене несподівано виникли серйозні проблеми з диханням, невелика температура, насичення киснем упало до вкрай невтішних шістдесяти відсотків, і всю ніч я спав сидячи, щоб рідина, яка почала накопичуватися в легенях, не перекрила мені дихання. Мені довелося приймати ліки проти набряку легень, я кашляв як на смертному ложі, так що боявся: Sherpa, який через мій гавкіт не міг стулити очей, сам вирішить скоротити мої муки.

Після гнітючої ночі сонце зігріло намет, і мені стало значно краще. Я навіть заснув майже на годину, так що An Pasang довелося розбудити мене непальським чаєм, який нібито повертає всі сили. Зі мною цього не сталося: я лише швидко вирвав той невимовно жахливий смак, який нагадував запах корови й смак надто солоного, вологого печива. Ображений погляд Sherpa на мою реакцію викликав у мене почуття провини, тому я змусив себе з’їсти масло яка і випити розчинну каву. Шлунок, мабуть, запам’ятав це на все життя.

Попри набряк легень, я вирішив продовжити підйом до Camp 3, підтримував себе ліками й сподівався на краще. На відміну від попереднього дня, погода під час сходження була радше кращою: без вітру, майже тепло, а снігова буря в середині дня була очікуваною. Після восьми годин досить складного підйому через «Black Pyramid» і завершальний повністю обмерзлий відрізок ми досягли Camp 3 на щойно засніженому схилі, дуже відкритому для лавин. Саме тут двома роками раніше лавина знесла весь табір, і того року ніхто вже не наважився йти вище. Вище семи тисяч метрів без додаткового кисню світ стає дедалі більш неземним, безжиттєвим, а межа, за якою життя вже неможливе, підсувається все ближче. Коли людина зазирає за край життя й існування, вона стає людянішою, можливо навіть живішою, і повернення назад — це привілей. Ці відчуття важко описати; кожен може уявляти їх по-своєму — не лише той, хто це пережив, а й усі, хто хоча б намагається, — і в цьому є особлива магія.

Спуск був важким, принаймні для мене, бо я боровся із задушливим кашлем. Тут неможливо поспішати. Мотузки були обмерзлими або похованими під снігом, а робота з «вісімкою» і замерзлими кішками під час снігопаду та в товстих рукавицях доводить людину до меж психічної й фізичної витривалості. Поступово кожен починає запитувати себе: «Чи вийде? Чи це останнє, що зі мною станеться?» Ставало дедалі зрозуміліше, чому K2 є тим, чим він є, що розповіді правдиві й не перебільшені, і я боявся стати частиною тієї чверті, яка залишається на горі. Як завжди, мені знову трохи пощастило, і попри висотну хворобу я зумів дотягнутися до базового табору. Останні рівні кілометри льодовиком були найдовшими в моєму житті.

Три дні я відновлювався. Поступово вночі я навіть наважився лягти; рідина більше не заливала легені, і надія повернулася. Ми почали думати про спробу сходження на вершину. Розмови з іншими групами, яких ми відвідували в трохи вище розташованому базовому таборі, були розмитими й без чітких висновків, головним чином через цілком різні прогнози погоди, і жоден із них, за нашим досвідом до того моменту, не був надійним. Попри це загальна тенденція була трохи сприятливою, особливо щодо вітру, тому за ранковою кавою ми вирішили йти: Jake Meyer, Sherpa An Pasang, Sherpa Gorgi, Sherpa Jangbou і моя скромна особа. Керівник Dan Mazur, незадовго до того нагороджений Hillary Medal за успішне керівництво нашим сходженням і порятунок постраждалого на стінах Broad Peak під час нашої експедиції, повністю залишив рішення за нами. Сам він вирішив не підніматися на K2. У Camp 3 у нас було достатньо висотної їжі й кисню для двох спроб, батареї ліхтарів і камер були заряджені, а останню ніч ми не спали від очікування.

Ми вийшли близько восьмої ранку. Поспішати не було потреби, бо ми планували ночувати в кожному висотному таборі, крім четвертого, найвищого, де передбачалося лише кілька годин відпочинку перед заключним нічним виходом до вершини. Перехід через останню частину льодовика тепер був зовсім іншим, ніж уперше, так само як і підйом до Camp 1, який став значно кам’янистішим. Гаряче сонце спричинило велику лавину, якої ми ледь уникнули, отримавши потужний заряд адреналіну. Намети в Camp 1 зустріли нас у доволі сумному стані: пробиті камінням, майданчик через танення снігу й льоду став повністю похилим, а мотузки були порвані сильним вітром. Jake і я провели ніч майже один на одному, прив’язані до зовнішнього якоря на випадок, якщо намет зісковзне схилом. З великими труднощами ми розтопили достатньо води, щоб приготувати повну пляшку чаю і дві чашки супу. Дивно, але погода була зовсім спокійною; відсутність вітру на такій висоті здавалася майже моторошною і неймовірною. Тому в наметі було тепло, і товстий спальний мішок виявився зайвим.

Ранок другого дня був ясним. Уже близько сьомої сонце зігріло намети, одяг і спальні мішки добре висохли, і не бракувало ні гарного настрою, ні рішучості. О дев’ятій ми почали підніматися до Camp 2. Досить важкі рюкзаки — ми несли висотні костюми, висотні спальники, їжу й кисень — значно ускладнювали рух. Через кожні кілька кроків я відпочивав двадцять-тридцять секунд і намагався дихати лише носом. Повітря тут надзвичайно сухе, і всі ми мали проблеми з кашлем, кров’янистим мокротинням і болем у горлі. Camp 2 ми поставили безпосередньо під «Chimney», а не над ним, як зазвичай, за порадою шерпів: при вітрі його сила тут значно менша. Безсонна ніч, як це зазвичай буває на такій висоті, здалася мені трохи коротшою; ймовірно, я навіть непомітно проспав близько години сидячи, бо для іншого положення не було місця. Ми з сусідом по намету розмовляли, хрипко сміялися з історій із подорожей, і він був дуже добрим співрозмовником. Хоча на десять років молодший за мене, він був наймолодшим британцем, який піднявся на найвищі вершини всіх континентів, і я вважав за честь лазити разом із ним. Це була його третя спроба на K2, і він запевняв, що остання, бо цієї гори йому вже досить.

Складний «Chimney» уже вранці забрав у нас багато часу, потім була виснажлива Black Pyramid, приправлена поганою погодою, снігопадом і вітром, які налетіли з абсолютно ясного ранкового неба. Через сильний снігопад сніг дрібними потоками сипався майже вертикальним схилом, торкався обмерзлих облич, погіршував видимість і гасив надію на вершину. У таку погоду на вершинному гребені ніхто не виживе. Наприкінці ми пробиралися через понад півметра свіжого снігу технічно нескладним льодовим схилом під Camp 3, що на висоті 7 300 метрів надзвичайно важко. Табір ми поставили трохи вище звичного, просто під сераками, тому що через свіжий сніг імовірність бути знесеними лавиною, як це сталося у 2016 році, була значно вищою, ніж ризик обвалу величезного серака. У першій половині ночі сніг і далі йшов досить сильно, і розмови поступово почали вказувати на сумну можливість, що нам доведеться повернутися щонайменше до Camp 2, якщо не ще нижче, і чекати кращої погоди. Наступного ранку, попри чудову ясну й безвітряну погоду, частина команди Seven Summits, яка була з нами в Camp 3, саме так і вирішила. Вони прибули трохи пізніше за нас, тому на останньому схилі під табором їм було значно легше. Вони повернули назад через велику кількість свіжого снігу.

Ми вирішили інакше й продовжили до Camp 4. Близько полудня погода знову помітно погіршилася, почався сніг, але, що було незвично, майже без вітру. Технічно нескладний відрізок до Camp 4 було важко протоптувати, але нас було достатньо, і найбільше відзначилися троє наших шерпів, продемонструвавши майже надлюдську силу. Без них, як стало зрозуміло і наступного дня, вершини ми, мабуть, ніколи б не досягли. Табір ми поставили на висоті 7 600 метрів, нижче запланованого, бо були надто виснажені, щоб і далі пробиватися через глибокий сніг. Уже пізно вдень у погану погоду ми сховалися в наметах і сподівалися, що погода нарешті покращиться, адже довго чекати на цій висоті ми не могли.

І саме це сталося. Боги — їхні й наші — були в доброму гуморі, молитви шерпів були почуті. Уже близько дев’ятої вечора небо прояснилося, зорі малювали короткі сліди на довгих експозиціях фотокамер, а о десятій вечора ми всі разом вирушили до сумнозвісного Bottleneck. До вершини залишалося понад тисячу метрів набору висоти, ймовірно у важких снігових умовах, але воля в усіх була сильна, бажання — нестримне, і ми майже змагалися, хто першим вийде з намету.

Ніч була теплою й безвітряною. «Bottleneck» через майже дев’яностоградусний нахил був без снігу, скелі вкривав лід, тому підйом, якщо не рахувати загрозливих сераків над нами, був відносно нескладним. У «Traverse» ситуація була зовсім іншою. Сніг, зібраний у вітрові дошки, створював серйозні труднощі, бо осипався при кожному русі; льодоруб неможливо було надійно загнати у тверду основу, мотузки були ненадійними, а на останньому повністю обмерзлому і дуже крутому відрізку, де траверс виходить на вершинний гребінь, через зрив загинув японський альпініст — мотузки його не втримали. Коли ми залишили позаду останню технічну перешкоду, розвиднілося, і помаранчеве світло дало надію на добру погоду. Ранковий туман мчав свіжозасніженим гребенем, що веде прямо до вершини, і, мабуть, ніхто з нас ще не наважувався сказати: «Я майже на вершині», бо це здавалося надто неймовірним. Ми надто довго сподівалися й майже втратили надію. Голий водяний лід невдовзі вкрився снігом, небезпека зриву зменшилася, але така кількість свіжого снігу вище восьми тисяч метрів — зовсім не дрібниця. Ми збільшили подачу кисню до трьох літрів на хвилину, і напівпорожні балони, які почали використовувати під Bottleneck, швидко ставали ще легшими. П’ятнадцять виснажених і невиспаних, але непохитних щасливчиків змінювалися на першій позиції кожні п’ять метрів, і час від часу в цьому незавидному становищі опинявся і я. Щоразу запаморочення затуманювало свідомість; навіть усього доступного мені кисню було недостатньо, щоб не відчувати гіпоксії — десь просто є межа, через яку не пройти. Чотири години надлюдських зусиль на вершинному гребені раптом і назавжди окупилися для всіх нас, хто, попри несприятливі снігові умови й загрозу погіршення погоди, продовжував рух.

О восьмій ранку, в гарну безвітряну погоду і з порожніми балонами, ми зробили останній крок на вершину. За прогнозом температура була значно нижчою за –20 градусів, але сонце усміхалося нам, радіючи разом із нами. Ми могли зняти рукавиці; нам здавалося тепло, якщо не рукам, то принаймні серцю й думкам. Ми стояли на «найскладнішій» горі світу, лише на двісті метрів нижчій за найвищий Everest. Вершину я майже усвідомив лише вже стоячи на ній. Я почувався інакше, ніж на Everest, де було жахливо холодно. Раптом гора стала до нас доброю — як нагорода, як вибачення, бо важких моментів уже було достатньо. Але той, хто вихваляється вершинами, забув про всі вершини, яких не досяг, і про всіх людей, які загинули при спробі. Тому було сумно зняти шапки на пам’ять про тих, кого тоді не було з нами і хто вже не може навіть захотіти бути тут. Пізніше ми написали їхні імена на алюмінієвих табличках і залишили їх на меморіальних скелях біля базового табору.

Ми були лише на половині шляху — треба було повертатися. Два дні спуску мотузками, з ночівлею в Camp 2, забрали в мене останні сили. За кілька кілометрів до базового табору нас зустріли кухар і його помічники з табору. Вони прикрасили нас різнокольоровими прапорцями й пластиковими квітами, а кілька маленьких сліз щастя приєдналися до інших крапель, що тонкими струмками бігли льодовиком до дому, якого я не бачив уже дуже давно.

Хронологія підходу та сходження на K2

18.6.2018 Scardu

19.6.2018 Ascole

20.62018 Yhula

21.6.2018 Barduel

21.6.2018 Payu

23.6.2018 Lilipot

23.6.2018 Kuputse

25.6.2018 Goro 1

25.6.2018 Goro “

26.6.2018 Concordia

28.6.2018 BC