Навесні ми вирушили до далекої країни, яка десь у підсвідомості й досі пробуджує дух авантюризму та думки про третій світ. Уже перше знайомство з аеропортом Пекіна — столиці з двадцятьма двома мільйонами жителів, яка, на відміну від європейського міста з одним кільцем, має аж вісім кільцевих автомагістралей, — дає туристові зовсім інше уявлення. Столиця Китаю сучасна й майже не забруднена: центром безшумно ковзають електроскутери та електромобілі, хмарочоси пронизують трохи посіріле небо, яке в цю пору року ще й припорошує піском із розташованої на півночі пустелі Гобі. Ціна квартири в центрі площею цілих 60 квадратних метрів, що для китайця зовсім не мало, перевищує мільйон євро. Вечірні вулиці безпечні й приємно освітлені, торговельні центри відкриті майже всю ніч, а ціни на товари астрономічні. На архаїчних вулицях пропонують закуски зі смажених скорпіонів, голубів, щурів, екзотичних морепродуктів, котів, собак… Відвідувати вуличні заклади з зовсім іншими китайськими смаками, які, принаймні для мене, значно кращі за ті, до яких ми звикли вдома, безпечно, а харчові отруєння майже не трапляються.
Заборонене місто, хоча й позбавлене частини колишнього блиску завдяки європейським і китайським комуністичним можновладцям, вражає й перехоплює подих. Величезна територія, вкрита до найменших деталей продуманими палацами, симетрію яких визначають небесні тіла й те, як сонячні промені потрапляють крізь вікна спалень і житлових приміщень, переконує мандрівника, що Китай колись був найбільшим серед великих і, ймовірно, знову підніметься. Площа Тяньаньмень із її кривавим недавнім минулим, створеним людьми, які в ім’я народу розстріляли значну частину самого народу, — це безмежно велика поверхня, вимощена з міліметровою точністю. Звідси найкраще видно по-дитячому оздоблений портрет Мао Цзедуна на тлі Забороненого міста, а з іншого боку — квадратні урядові палаци в радянському стилі. Престиж і велич, яким на планеті знайдеться мало аналогів, свідчать про те, що до демократії та людяності нам іще дуже, дуже далеко.
Різні компанії пропонують відвідати численні імператорські палаци в самому місті, які більш-менш дуже схожі один на одного. Ми також оглянули літню імператорську резиденцію приблизно за сто кілометрів від Пекіна, де прекрасні сади й бонсай приваблюють місцевих жителів і туристів можливістю відпочити в спокої, яким колись міг насолоджуватися лише імператор. Чудовий день біля ставків мені трохи зіпсував укус азійського гігантського шершня (Vespa mandarinia), і повірте, тримайтеся від нього подалі. У нашого гіда ледь не зупинилося серце, коли він побачив мою руку — набряклу від пальців до плеча й дуже, дуже болючу. Лише через два дні я зміг почати обережно рухати бідною кінцівкою.
За кількасот кілометрів на південь від Пекіна ми піднялися на цікаву скелясту гору заввишки майже тисячу метрів, у якій висічено майже 100 000 сходинок — результат трьох століть праці старанних ченців. З вершини, над прямовисними й зазвичай оповитими туманом скелями, на краєвид дивляться збудовані в камені монастирі та каплиці. Піднятися на гору можна канатною дорогою або, для справді добре підготовлених і тих, хто не боїться висоти, тисячолітніми сходами.
Великий китайський мур був метою нашої подорожі. Потрапити на нього можна в різних місцях: деякі дуже людні й облаштовані, інші, багато з яких іще майже невідомі, сховані в дикій місцевості десь між Монголією та північним Китаєм. Його видно з Місяця, кажуть ті, хто там був, тож його неодмінно треба побачити й зблизька. Ви не пошкодуєте.
Заборонене місто, хоча й позбавлене частини колишнього блиску завдяки європейським і китайським комуністичним можновладцям, вражає й перехоплює подих. Величезна територія, вкрита до найменших деталей продуманими палацами, симетрію яких визначають небесні тіла й те, як сонячні промені потрапляють крізь вікна спалень і житлових приміщень, переконує мандрівника, що Китай колись був найбільшим серед великих і, ймовірно, знову підніметься. Площа Тяньаньмень із її кривавим недавнім минулим, створеним людьми, які в ім’я народу розстріляли значну частину самого народу, — це безмежно велика поверхня, вимощена з міліметровою точністю. Звідси найкраще видно по-дитячому оздоблений портрет Мао Цзедуна на тлі Забороненого міста, а з іншого боку — квадратні урядові палаци в радянському стилі. Престиж і велич, яким на планеті знайдеться мало аналогів, свідчать про те, що до демократії та людяності нам іще дуже, дуже далеко.
Різні компанії пропонують відвідати численні імператорські палаци в самому місті, які більш-менш дуже схожі один на одного. Ми також оглянули літню імператорську резиденцію приблизно за сто кілометрів від Пекіна, де прекрасні сади й бонсай приваблюють місцевих жителів і туристів можливістю відпочити в спокої, яким колись міг насолоджуватися лише імператор. Чудовий день біля ставків мені трохи зіпсував укус азійського гігантського шершня (Vespa mandarinia), і повірте, тримайтеся від нього подалі. У нашого гіда ледь не зупинилося серце, коли він побачив мою руку — набряклу від пальців до плеча й дуже, дуже болючу. Лише через два дні я зміг почати обережно рухати бідною кінцівкою.
За кількасот кілометрів на південь від Пекіна ми піднялися на цікаву скелясту гору заввишки майже тисячу метрів, у якій висічено майже 100 000 сходинок — результат трьох століть праці старанних ченців. З вершини, над прямовисними й зазвичай оповитими туманом скелями, на краєвид дивляться збудовані в камені монастирі та каплиці. Піднятися на гору можна канатною дорогою або, для справді добре підготовлених і тих, хто не боїться висоти, тисячолітніми сходами.
Великий китайський мур був метою нашої подорожі. Потрапити на нього можна в різних місцях: деякі дуже людні й облаштовані, інші, багато з яких іще майже невідомі, сховані в дикій місцевості десь між Монголією та північним Китаєм. Його видно з Місяця, кажуть ті, хто там був, тож його неодмінно треба побачити й зблизька. Ви не пошкодуєте.
