«Я так боюся йти пісяти», — хрипким голосом, перериваючись на вдих, сказав Ryan, тридцятитрирічний військовий, керівник групи «зелених беретів», що спеціалізується на роботі в холодному середовищі. Мені теж було не легше, адже вже добрих п’ять годин ми обоє сподівалися, що буря мине. Крижані крупинки шмагали нейлонову зовнішню оболонку намету й створювали звук, схожий на ревіння, тож навіть розмовами скоротити час ми не могли. Прогноз погоди лякав і на наступні дванадцять годин вітрами понад сто кілометрів на годину та температурою помітно нижчою за сорок градусів морозу. У такі моменти я сумую за домом і всіма рідними, а коли стає справді важко, починаю запитувати себе, навіщо взагалі все це...
Усе почалося десять років тому, коли ми з дружиною Melita подорожували Патагонією й зупинилися також у місті на краю світу. Punta Arenas на самому півдні Чилі тоді здавався мені найвіддаленішим поселенням на цій планеті, однак я тихо пообіцяв собі, що одного дня піду ще далі — через протоку Дрейка на найсамотніший, найхолодніший, найвищий і найсухіший континент нашої планети: Антарктиду. Через кілька років тихе бажання почало переростати в рішення. Я звернувся до найдосвідченіших. Viki Grošelj і Stane Klemenc допомогли мені кількома порадами. У Європі є чимало компаній, що займаються екстремальними подорожами: Seven Summits, Alpine Ascents, Jugged Globe і Adventure Peaks готові після передбачених випробувань вести аматорів на Еверест, Аконкагуа... а також на найпрестижнішу вершину в клубі найвищих гір — Mt. Vinson, який із висотою 4 900 м над рівнем моря є найвищою точкою Антарктиди. Після першої заявки до Adventure Peaks я надіслав до штаб-квартири компанії в Англії всю необхідну документацію, зокрема й досить конфіденційні дані: медичну картку, заповнену анкету про стан здоров’я, для якої були потрібні також ЕКГ, аналіз крові, відомості про дитячі та всі інші перенесені хвороби, алергії, харчові звички, травми... Друга частина документації містила весь мій попередній альпіністський досвід із фотографіями та можливими рекомендаціями відомих альпіністів, яких компанія вже мала у своєму «списку досвідчених». Коли їх задовольнило надіслане, мене запросили на зимове випробування у Французькі Альпи — «зимове сходження на Mt. Blanc» — з одним із трьох гідів, які вже мали досвід Антарктиди. За три холодні дні ми познайомилися й оцінили одне одного, тож і їм, і мені було легше ухвалити рішення щодо подорожі на Vinson. Одного гарного літнього дня я отримав велику поштову посилку, яка нарешті підтвердила, що я кандидат із достатнім досвідом. Дату від’їзду мені ще не визначили, бо відповідний сезон був іще надто далеко, а доступність місць відповідно до пріоритетності кандидатів залишалася невідомою. Я міг розпочати виснажливе збирання дорогого спорядження, якого в моєму «альпіністському підвалі» ще не було. Список на дві сторінки на практиці означав приблизно три тисячі євро спорядження, якого в наших горах я не потребував навіть у найекстремальніших умовах. Але ALE (Antarctic Logistic and Expedition), головна й єдина організація, яка через уже згаданих партнерів уже тридцять років проводить такі експедиції до Антарктиди, наполягає на своїх вимогах і протоколах, тож заперечення на кшталт «моя пухова куртка так само добра» не допомагає. За свою роботу, крім усього вже згаданого, вони вимагають ще 33 500,0 американських доларів і, звісно, самостійну дорогу до Punta Arenas, що може додати ще дві-три тисячі євро. Я очікував, що дату від’їзду визначать тієї ж осені, однак із невідомих мені причин компанія тоді ще не ухвалила рішення. Наступної осені вже я сам через стан здоров’я не зміг зважитися на цю справу, і так зрештою настала осінь 2011 року, коли Cris Mothersdale, гід нашої групи й неодноразовий підкорювач Евересту, повідомив мені дату. Тринадцяте грудня мало стати для всіх щасливим днем, коли ми перелетимо через Південний океан на крижаний щит. Подорож у вузькому розумінні мала тривати одинадцять днів, однак було розумно очікувати погодних проблем і, відповідно, перенесення рейсів уперед або назад. У Brnik мені було важко прощатися з родиною, я проковтнув кілька гірких сліз, але так уже є... Сорок кілограмів спорядження я відправив напряму до Santiago de Chile, а сам робив пересадки у Франкфурті та São Paulo. Внутрішній рейс до Punta Arenas затримали більш ніж на чотири години, але за келихом чилійського вина й розмовами з незнайомцями, які думали приблизно так само, час минув швидко. Чотири учасники експедиції та керівник зустрілися ввечері в гарному готелі Mundo Dreams, тобто, нашою мовою, «Світ мрій». Англієць, ірландець, американець, шотландець і словенець уперше отримали нагоду обмінятися кількома словами за келихом пива Austral, однак перенесена дорога швидко поклала нас у ліжка. Перший ранок на краю світу ми використали для спільної закупівлі продуктів, передбачених списком. Три повні візки шокували касирку, хоча, як вона сама сказала, від грінго нічого іншого й не очікувала. Решту дня керівник присвятив перевірці спорядження. Якимось дивом кожному з нас вдалося привезти абсолютно всі сумки, запаковані вдома, що, за словами організатора, для авіакомпаній було нетипово. Ближче до вечора ALE провела спільну нараду також із двома іншими групами, що прямували на Vinson, і групою, яка хотіла досягти Південного полюса. Групи були трохи численнішими, адже минуло рівно сто років відтоді, як Amudsen уперше досяг Південного полюса й випередив свого суперника, капітана Cook. Наступного дня настав момент, коли нас викликали до аеропорту. Спорядження, зважене й вивезене ще напередодні, завантажили на військово-транспортний літак Іллюшин, який за часів холодної війни між наддержавами був створений для перевезення та скидання ядерної зброї. Сьогодні лише цей літак із російським екіпажем використовується для перевезення альпіністських і дослідницьких експедицій до Антарктиди. Літак чекав на нас біля спеціального термінала міжнародного аеропорту Punta Arenas. Там зібралися всі, хто прямував на крижаний континент, уже у висотних черевиках і з особистим спорядженням для низьких температур. Вигляд настільки екіпірованої групи, відділеної лише склом від інших людей в аеропорту, одягнених відповідно до літньої погоди, напевно викликав у багатьох принаймні запитання: куди ж вони їдуть, якщо не ще очевидніше — навіщо в такий холод? Перед посадкою в літак ми продезінфікували взуття, як того вимагають правила, встановлені міжнародною угодою про охорону довкілля Антарктиди, унікальної й невідновної. Літак може вмістити близько п’ятдесяти пасажирів і все їхнє спорядження. Вікон у ньому немає, сидіння без оббивки, сталеві й незручні. Перед вильотом нам представився російський екіпаж із п’яти осіб — зрілі чоловіки, досвідчені й упевнені в собі, адже тільки вони здатні посадити чотиримоторний реактивний літак на чистий лід, де на гальма розраховувати не доводиться. Політ був спокійним, п’ять годин минули відносно швидко, а думки в усіх, мабуть, були досить схожими, бо майже кожен із нас стояв перед унікальним і неповторним переживанням. Після майстерної посадки на Union Glacier команда на льодовику мала одну годину, щоб розвантажити й знову завантажити великий літак. Двигуни ніколи не вимикають, бо за такої температури їх не вдалося б запустити знову. Літак сів за сильного вітру: бічний вітер щонайменше п’ятдесят вузлів ледь не здув нас, пасажирів, по повністю обледенілій злітно-посадковій смузі, коли ми вистрибували назовні. Ми всі зібралися в металевому контейнері біля смуги, який слугує тимчасовим терміналом аеропорту, зібрали спорядження й вирушили до більшого наметового поселення безпосередньо біля льодовика. Кілька більших стаціонарних наметів слугують загальнодоступним простором, де відбуваються наради й готується спільна їжа; там є супутниковий телефон, лікар, книжки, щоб скоротити час, туалети, вода... Висока світловолоса жінка середнього віку чоловічою ходою зайшла до намету, розстебнула важку пухову куртку, прикрашену норвезькими символами, що видавали її походження й статус, зняла темні окуляри, і її пронизливий блакитний погляд змусив стихнути наше сповнене очікування ґелґотіння. «Я Karin», — її сильний голос прорізав шум вітру, а зморшки на обличчі розтягнулися у відкритій усмішці, яка сказала все: ми тут уперше, вона керує поселенням, вона викликає літак і вирішує, хто залишається, а хто летить... Її ім’я мимоволі перенесло мене далеко додому, до моєї доньки з таким самим ім’ям. Туга за домом боліла сильніше, ніж обмерзлі пальці, до яких знову надходила тепла кров, а бажання доньки на шкільному стенді, що на Різдво вона хоче лише тата, заморозило важку сльозу на жорстких віях. Karin пояснила всі правила життя в місячному поселенні, показала на дошку, де містилися всі важливіші оголошення, й виділила останнє: «Twin Otters викликані». Менші двомоторні літаки, яких на базі чотири, були першими машинами, на яких ще за часів без систем GPS уперше перелетіли через Антарктиду; тут їх використовують для перевезення до базового табору прямо під найвищою горою та для рятувальних операцій із таборів по всьому континенту. А на іншому краю безмежного білого поля великий DC-3, спеціально обладнаний для свого завдання, чекав на виліт до Південного полюса, який був майже за 1 300 миль від нас. Ми поставили намети, розподілили спорядження по санях і рюкзаках, поділили спільні продукти, посуд, пальне, мотузки й усе інше, що було потрібно. Намет я ділив із Bob, шотландцем, який у тридцять п’ять років є власником компанії, що займається логістикою транспортування ядерних відходів по всьому світу. Більшу частину своєї роботи він виконує телефоном, одночасно відвідуючи найвіддаленіші куточки нашої планети. Ще в літаку ми почали розмову про ядерну аварію в Японії, продовжували її весь час, поки ставили намет, а коли нарешті кожен улаштувався у своєму спальнику, зрозуміли, що відпочивати серед білого дня, попри пізню годину, буде досить незвично. У середині грудня в Антарктиді сонце взагалі не торкається горизонту: воно кружляло навколо нас проти годинникової стрілки й лише зрідка ховалося за високими перистими хмарами. Безперервне сонячне випромінювання може впливати на людину значно руйнівніше, ніж я собі уявляв. Перші дві «ночі» я якимось чином просто пропустив, а плин часу міг відстежувати лише за наручним годинником. Наслідки безперервного неспання спочатку відчувалися лише як підвищена дратівливість; їжу ми готували радше з принципу, а найважче було чекати на транспорт або ослаблення вітру, бо в той момент хотілося просто рвонути до бажаної мети. Та невдовзі початковий запал минув, а після першого справжнього сну до наших голів повернулася тверезість, і життя змогло піти далі «нормально».
Настав час перебратися до базового табору. Частину їжі й уже встановлені намети ми залишили в таборі біля льодовика, а все інше спорядження завантажили на вже описаний двомоторний Twin Otter, який вміщує шістьох пасажирів, двох членів екіпажу і, звісно, все необхідне спорядження. Літак на лижах ковзнув по злітній смузі й після дуже короткого розбігу швидко піднявся над антарктичним льодом. Оскільки у великому Іллюшині не було вікон, лише тепер ми вперше побачили з повітря схожий на місячний краєвид, який нагадував величезний білий торт, із якого місцями виступали темніші піраміди — скелясті вершини, що тисячоліттями протистоять сильному вітру й безжальному холоду. Через надзвичайно сухе повітря видимість майже безмежна, і куди б не падав погляд, усюди простягалася неосяжна білизна, місцями перервана вершинами Трансантарктичного хребта завдовжки кілька тисяч миль, який упродовж десятиліть становив одну з великих проблем під час освоєння континенту. «Ось воно, хлопці», — закричав Chris так голосно, що попри сильний металевий гуркіт двигунів ми всі добре його почули. Пілотка повернула голову, її обличчям розтягнулася широка усмішка, дещо німа через темні окуляри, і вона додала: «Подбайте, щоб усі ви були на моєму літаку назад до Glacier». Ось воно, справді. Тіло ніби втратило руки й ноги; я ширяв, немов думка, яку вже безліч разів раніше заносило саме сюди, над континентом, що ще зовсім недавно для майже всіх на цій планеті уособлював неможливе. Бути саме тут і саме в цю мить було не лише здійсненням бажання, а й неповторним привілеєм. На континенті, чиї узбережжя в цю літню пору оживають завдяки незліченним птахам і морським ссавцям, але де, крім них, немає слідів життя, ми були єдиними живими істотами. Сучасні технології та глобалізація дали багатьом можливість повторити те, що сто років тому почали найсміливіші, найсильніші, друзі королів, дослідники, візіонери й генії. Неможливо уявити ціну, яку вони заплатили за ту саму мету. Перед нами повільно піднімався, наче обмерзла гранітна брила, масив Vinson, частина гірської групи Elsworth. Прозорі пасма туману грали навколо самої вершини найвищої гори. Дедалі частіше порив вітру сильно струшував маленький літак, ніби наші навіки замерзлі попередники попереджали нас, що ми наближаємося до сутінкової зони. Пілотка й другий пілот почали готуватися до посадки. Ніби надто малий рівний відтинок похилого льодовика буквально під підніжжям вершини самого масиву був єдиним місцем, де можна було приземлитися. «Цікаво, як вона це зробить», — уголос міркував Ryan, хоча він звик до неможливих авіаційних операцій і стрибків із парашутом. Я ж покладався тільки на Всевишнього, навіть у забутих Богом місцях, і цього разу все теж закінчилося добре. Неочікувано м’яка посадка на півметровий шар пухкого снігу викликала в пасажирів короткі оплески. Через маленькі двері ми вистрибнули на незайманий сніг, вивантажили спорядження й навантажили пластикові сани. Нас зустріло відносно тепле сонячне погодне вікно, а краєвид навколо засліпив блискучою білизною. Усюди довкола були незаймані й ніколи не підкорені вершини, навіть піки без імен і власників. Антарктичний договір між державами, які лише у формальному сенсі вважають частини континенту своїми, забороняє будь-які сходження на вершини, крім Mt. Vinson і кількох сусідніх піків, тому краєвид і сьогодні залишається без слідів людської діяльності, яким був упродовж мільйонів років. Ми поставили висотні намети, вкопали їх у поверхню, нарізали крижані блоки для захисту від вітру й склали з них круглий простір без даху, який мав слугувати туалетом. Усі біологічні відходи потрібно збирати у спеціально підготовлені пакети, які, на щастя, дуже швидко замерзають, а пластикові пляшки, наповнені сечею, хоча б недовго можна використовувати для зігрівання стоп і пальців під час відпочинку в наметах. Довкола табору ми встановили прапорці, які обмежували наше пересування льодовиком, передусім задля безпеки, адже льодовик густо порізаний тріщинами, а також через правила ALE щодо охорони довкілля. Chris наказав нам відпочити кілька годин, перш ніж вирушати до першого висотного табору приблизно на 3 500 м над рівнем моря. Ніхто з нас не заліз до намету. Ми говорили про мить, яку переживали, про схожий досвід, який уже мали, але який ніяк не міг зрівнятися з теперішнім, і скористалися температурою лише трохи нижче двадцяти градусів морозу, щоб фотографуватися без рукавичок і лицевих масок, що в попередні дні було не так просто. Сонячні панелі на повній потужності заряджали акумулятори, а газові пальники гучним шипінням прорізали таке довгоочікуване безвітря на горі. Запахло приготованою їжею, атмосфера була ідеальною. «Пів години, хлопці», — після шести годин ці слова знову розігнали кров по жилах. Ми підготували все до виходу й облаштування першого висотного табору. Коли сани були навантажені, а кішки пристебнуті, ми довгою зв’язкою рушили по потрісканому похилому льодовику до плеча на північному боці гори. Йти було приємно, керівник Chris підтримував спокійний темп, висоту я майже не відчував. На нас було лише два шари одягу й жодних товстих пуховиків, а ослаблений південний вітер не давав сонцю нас зігрівати. Ліворуч зяяли величезні льодовикові тріщини, які разом із погодою, низькою температурою та висотою становлять єдину серйозну загрозу на технічно нескладній горі. Після майже семи годин казкового переходу ми встановили прапорці довкола висотного табору. Місце було трохи вітрянішим, ніж база, хоча й освітленим сонцем; приємного прихистку воно не давало, тому ми досить швидко сховалися в наметах, і я зовсім не пожалкував грошей на «кращий спальник». У Bob були класичні проблеми з висотою, решта ж, крім легкого головного болю та вже звичного безсоння, труднощів не мали. Якби погодні умови були сприятливими, на підйом до вершини й повернення нам мало знадобитися чотири-п’ять днів. Я завжди схиляюся до швидких варіантів, які досі щоразу виправдовували себе, бо очікування найкращої миті зазвичай якраз її й не приносить. Кожен із нас з’їв у своєму наметі відміряний пакет їжі, і саме коли я почав занурюватися в такий бажаний сон, Chris скликав військову раду. По радіо він отримав із льодовика прогноз на наступні сорок вісім годин, який на наступний день не обіцяв нічого доброго. Вітер мав посилитися, а температура трохи знизитися. Ми вирішили перечекати погіршення в наметах у таборі, а потім якомога швидше піднятися якомога вище, можливо навіть одразу до вершини без додаткового висотного табору, бо довгостроковий прогноз після приблизно одного дня погіршення обіцяв лише коротке погодне вікно, у якому нам, можливо, вдасться досягти мети. Насправді це рішення влаштовувало всіх, адже нестабільний ритм дня й ночі добряче вибив нас із колії. Ми розтопили трохи снігу, залізли до наметів, з’їли кілька солодощів... Мене розбудив лише ляскіт стінки намету. Вітер помітно посилився, і попри сонячну погоду мені не здавалося розумним підніматися відкритим гребенем. Ryan, очевидно, вже деякий час не спав. «Доброго ранку, любий», — ледве розібрав я крізь неопренову лицеву маску. За пуховиком і окулярами поверх його «товстої» шапки я зрозумів, що ми виходимо. «Ти запізнився», — піддражнив він мене й незвичайним блиском в очах дав зрозуміти, що все серйозно. Chris вирішив, що ми піднімемося ще на одну сходинку вище. На маршруті були закріплені фіксовані мотузки, залишені попередниками; з огляду на відносно невелику технічну складність вони радше захищали від сильних поривів вітру, здатних підняти будь-кого з землі, а далі... Ми вирушили парами, взявши лише один намет, який у наступному висотному таборі мав слугувати тільки аварійним прихистком — можливо, для всіх разом, якщо знадобиться. Сани й обладнання для приготування їжі ми залишили в сніговій ямі біля наметів, а все, що могло знадобитися, запхали до рюкзаків. Bob, який уже певний час скаржився на погіршення самопочуття, хитався переді мною. Термометр опустився помітно нижче сорока градусів морозу, а за поривів близько ста кілометрів на годину це робить неможливими навіть найзвичайніші й найпростіші дії. На висоті зневоднення швидко змушує альпініста відмовитися від мети й разом з іншими нелюдськими умовами може привести його до «останнього суду», тому постійно пити рекомендовано й необхідно. Усе добре, поки рідину не треба також виводити з організму. Просто помочитися без пляшки й неопренового захисту може за лічені миті стати для органа буквально згубним — майже це я відчув днем раніше, коли ледь не дістав «обмороження» не з того кінця. Тепер я знаю й краще потерплю, хоча б до якоїсь снігової ями або намету. Схил крутістю понад сорок градусів і місцями майже скляний лід вимагали зосередженості, спокійних нервів і довіри до товариша на іншому кінці мотузки. Я почувався добре, бо спиною відчував погляд американського бійця спецпідрозділу, майже на двадцять кілограмів важчого за мене. Ми розуміли одне одного без слів, відчували біль і втому іншого, ніби зналися вже дуже давно, ніби колись уже ходили разом. Під нами відкривалися краєвиди, які бачили небагато очей. Колючий біль у замерзлих легенях, нескінченно повільні кроки, смертельний холод і хапання повітря відсувалися далеко в підсвідомість, розчинені теплом гордості, яке приносив кожен набраний метр висоти. Можливо, саме моя нога першою взагалі ступила на це місце відтоді, як ми існуємо тут, на цьому малому, але такому різноманітному світі: гарячому, вологому, сухому, пласкому, стрімкому, холодному й крижаному. Ймовірно, в ту конкретну мить ми були найсамотнішою групою людей на планеті, полишеною лише на саму себе, без можливості отримати допомогу в разі нещасного випадку або нестачі їжі. Чим ясніше ми усвідомлювали цей факт, тим міцнішими ставали зв’язки між нами — невидимі й невимовні, але все ж єдине, за що можна було триматися, коли ставало справді важко. Повільно ми наближалися до місця, де керівник планував поставити ще один намет і викопати снігову яму. Ми взялися за важку роботу. Діяли злагоджено й без помилок, тому вітер і холод не завдали нам серйозної шкоди. Тут справді немає життя для людини, немає життя взагалі для будь-чого, що здатне жити. Я ледь не довів себе до сліз, просто змотуючи мотузку; не можна було знімати ні окуляри, ні маску, ні рукавички. Шкіра може замерзнути за лічені миті, а втому спричиняють уже найпростіші рухи. Підготовка простого табору забрала в нас майже дві години. Вирізані блоки твердого снігу ми поставили як захист від вітру, так змогли встановити намет, сісти в укритті й поступово впорядкувати думки. Дві години відпочинку, погляд у крижану безмежність під нами й у цілковито синє небо над нами змінюють звичне сприйняття само собою зрозумілої повсякденності. Для п’яти людей із різних світів і з різними філософіями пошук істини й сенсу існування став простим і зрозумілим. Ми живемо заради миті, одне заради одного, заради спільної мети, яка так близько, огорнута крижаними павутиноподібними хмарами, що заломлюють потужні сонячні промені без озонового фільтра; заради мети, яка кілька років була лише точкою з цифрою внизу запиленого глобуса. Усе інше — таємниця, замкнена у вічному льоді. Після кількох годин сумнівного відпочинку Chris вирішив, що ми вже достатньо дорослі, аби впоратися з останніми метрами. Я згадував свої попередні маршрути: дихання ніби через соломинку на Аконкагуа, прогулянки Патагонією, втрачених товаришів на Materhorn, спуск на лижах із Mont Blanc, лазіння в Доломітах, нашу Kredarica і мою зелену Begunjščica. Усі ці миті, очищені страхами, що ніколи не втомлюються, злилися в теплу чашу перемоги над усім і над усіма, хто боїться власних мрій.
Усе почалося десять років тому, коли ми з дружиною Melita подорожували Патагонією й зупинилися також у місті на краю світу. Punta Arenas на самому півдні Чилі тоді здавався мені найвіддаленішим поселенням на цій планеті, однак я тихо пообіцяв собі, що одного дня піду ще далі — через протоку Дрейка на найсамотніший, найхолодніший, найвищий і найсухіший континент нашої планети: Антарктиду. Через кілька років тихе бажання почало переростати в рішення. Я звернувся до найдосвідченіших. Viki Grošelj і Stane Klemenc допомогли мені кількома порадами. У Європі є чимало компаній, що займаються екстремальними подорожами: Seven Summits, Alpine Ascents, Jugged Globe і Adventure Peaks готові після передбачених випробувань вести аматорів на Еверест, Аконкагуа... а також на найпрестижнішу вершину в клубі найвищих гір — Mt. Vinson, який із висотою 4 900 м над рівнем моря є найвищою точкою Антарктиди. Після першої заявки до Adventure Peaks я надіслав до штаб-квартири компанії в Англії всю необхідну документацію, зокрема й досить конфіденційні дані: медичну картку, заповнену анкету про стан здоров’я, для якої були потрібні також ЕКГ, аналіз крові, відомості про дитячі та всі інші перенесені хвороби, алергії, харчові звички, травми... Друга частина документації містила весь мій попередній альпіністський досвід із фотографіями та можливими рекомендаціями відомих альпіністів, яких компанія вже мала у своєму «списку досвідчених». Коли їх задовольнило надіслане, мене запросили на зимове випробування у Французькі Альпи — «зимове сходження на Mt. Blanc» — з одним із трьох гідів, які вже мали досвід Антарктиди. За три холодні дні ми познайомилися й оцінили одне одного, тож і їм, і мені було легше ухвалити рішення щодо подорожі на Vinson. Одного гарного літнього дня я отримав велику поштову посилку, яка нарешті підтвердила, що я кандидат із достатнім досвідом. Дату від’їзду мені ще не визначили, бо відповідний сезон був іще надто далеко, а доступність місць відповідно до пріоритетності кандидатів залишалася невідомою. Я міг розпочати виснажливе збирання дорогого спорядження, якого в моєму «альпіністському підвалі» ще не було. Список на дві сторінки на практиці означав приблизно три тисячі євро спорядження, якого в наших горах я не потребував навіть у найекстремальніших умовах. Але ALE (Antarctic Logistic and Expedition), головна й єдина організація, яка через уже згаданих партнерів уже тридцять років проводить такі експедиції до Антарктиди, наполягає на своїх вимогах і протоколах, тож заперечення на кшталт «моя пухова куртка так само добра» не допомагає. За свою роботу, крім усього вже згаданого, вони вимагають ще 33 500,0 американських доларів і, звісно, самостійну дорогу до Punta Arenas, що може додати ще дві-три тисячі євро. Я очікував, що дату від’їзду визначать тієї ж осені, однак із невідомих мені причин компанія тоді ще не ухвалила рішення. Наступної осені вже я сам через стан здоров’я не зміг зважитися на цю справу, і так зрештою настала осінь 2011 року, коли Cris Mothersdale, гід нашої групи й неодноразовий підкорювач Евересту, повідомив мені дату. Тринадцяте грудня мало стати для всіх щасливим днем, коли ми перелетимо через Південний океан на крижаний щит. Подорож у вузькому розумінні мала тривати одинадцять днів, однак було розумно очікувати погодних проблем і, відповідно, перенесення рейсів уперед або назад. У Brnik мені було важко прощатися з родиною, я проковтнув кілька гірких сліз, але так уже є... Сорок кілограмів спорядження я відправив напряму до Santiago de Chile, а сам робив пересадки у Франкфурті та São Paulo. Внутрішній рейс до Punta Arenas затримали більш ніж на чотири години, але за келихом чилійського вина й розмовами з незнайомцями, які думали приблизно так само, час минув швидко. Чотири учасники експедиції та керівник зустрілися ввечері в гарному готелі Mundo Dreams, тобто, нашою мовою, «Світ мрій». Англієць, ірландець, американець, шотландець і словенець уперше отримали нагоду обмінятися кількома словами за келихом пива Austral, однак перенесена дорога швидко поклала нас у ліжка. Перший ранок на краю світу ми використали для спільної закупівлі продуктів, передбачених списком. Три повні візки шокували касирку, хоча, як вона сама сказала, від грінго нічого іншого й не очікувала. Решту дня керівник присвятив перевірці спорядження. Якимось дивом кожному з нас вдалося привезти абсолютно всі сумки, запаковані вдома, що, за словами організатора, для авіакомпаній було нетипово. Ближче до вечора ALE провела спільну нараду також із двома іншими групами, що прямували на Vinson, і групою, яка хотіла досягти Південного полюса. Групи були трохи численнішими, адже минуло рівно сто років відтоді, як Amudsen уперше досяг Південного полюса й випередив свого суперника, капітана Cook. Наступного дня настав момент, коли нас викликали до аеропорту. Спорядження, зважене й вивезене ще напередодні, завантажили на військово-транспортний літак Іллюшин, який за часів холодної війни між наддержавами був створений для перевезення та скидання ядерної зброї. Сьогодні лише цей літак із російським екіпажем використовується для перевезення альпіністських і дослідницьких експедицій до Антарктиди. Літак чекав на нас біля спеціального термінала міжнародного аеропорту Punta Arenas. Там зібралися всі, хто прямував на крижаний континент, уже у висотних черевиках і з особистим спорядженням для низьких температур. Вигляд настільки екіпірованої групи, відділеної лише склом від інших людей в аеропорту, одягнених відповідно до літньої погоди, напевно викликав у багатьох принаймні запитання: куди ж вони їдуть, якщо не ще очевидніше — навіщо в такий холод? Перед посадкою в літак ми продезінфікували взуття, як того вимагають правила, встановлені міжнародною угодою про охорону довкілля Антарктиди, унікальної й невідновної. Літак може вмістити близько п’ятдесяти пасажирів і все їхнє спорядження. Вікон у ньому немає, сидіння без оббивки, сталеві й незручні. Перед вильотом нам представився російський екіпаж із п’яти осіб — зрілі чоловіки, досвідчені й упевнені в собі, адже тільки вони здатні посадити чотиримоторний реактивний літак на чистий лід, де на гальма розраховувати не доводиться. Політ був спокійним, п’ять годин минули відносно швидко, а думки в усіх, мабуть, були досить схожими, бо майже кожен із нас стояв перед унікальним і неповторним переживанням. Після майстерної посадки на Union Glacier команда на льодовику мала одну годину, щоб розвантажити й знову завантажити великий літак. Двигуни ніколи не вимикають, бо за такої температури їх не вдалося б запустити знову. Літак сів за сильного вітру: бічний вітер щонайменше п’ятдесят вузлів ледь не здув нас, пасажирів, по повністю обледенілій злітно-посадковій смузі, коли ми вистрибували назовні. Ми всі зібралися в металевому контейнері біля смуги, який слугує тимчасовим терміналом аеропорту, зібрали спорядження й вирушили до більшого наметового поселення безпосередньо біля льодовика. Кілька більших стаціонарних наметів слугують загальнодоступним простором, де відбуваються наради й готується спільна їжа; там є супутниковий телефон, лікар, книжки, щоб скоротити час, туалети, вода... Висока світловолоса жінка середнього віку чоловічою ходою зайшла до намету, розстебнула важку пухову куртку, прикрашену норвезькими символами, що видавали її походження й статус, зняла темні окуляри, і її пронизливий блакитний погляд змусив стихнути наше сповнене очікування ґелґотіння. «Я Karin», — її сильний голос прорізав шум вітру, а зморшки на обличчі розтягнулися у відкритій усмішці, яка сказала все: ми тут уперше, вона керує поселенням, вона викликає літак і вирішує, хто залишається, а хто летить... Її ім’я мимоволі перенесло мене далеко додому, до моєї доньки з таким самим ім’ям. Туга за домом боліла сильніше, ніж обмерзлі пальці, до яких знову надходила тепла кров, а бажання доньки на шкільному стенді, що на Різдво вона хоче лише тата, заморозило важку сльозу на жорстких віях. Karin пояснила всі правила життя в місячному поселенні, показала на дошку, де містилися всі важливіші оголошення, й виділила останнє: «Twin Otters викликані». Менші двомоторні літаки, яких на базі чотири, були першими машинами, на яких ще за часів без систем GPS уперше перелетіли через Антарктиду; тут їх використовують для перевезення до базового табору прямо під найвищою горою та для рятувальних операцій із таборів по всьому континенту. А на іншому краю безмежного білого поля великий DC-3, спеціально обладнаний для свого завдання, чекав на виліт до Південного полюса, який був майже за 1 300 миль від нас. Ми поставили намети, розподілили спорядження по санях і рюкзаках, поділили спільні продукти, посуд, пальне, мотузки й усе інше, що було потрібно. Намет я ділив із Bob, шотландцем, який у тридцять п’ять років є власником компанії, що займається логістикою транспортування ядерних відходів по всьому світу. Більшу частину своєї роботи він виконує телефоном, одночасно відвідуючи найвіддаленіші куточки нашої планети. Ще в літаку ми почали розмову про ядерну аварію в Японії, продовжували її весь час, поки ставили намет, а коли нарешті кожен улаштувався у своєму спальнику, зрозуміли, що відпочивати серед білого дня, попри пізню годину, буде досить незвично. У середині грудня в Антарктиді сонце взагалі не торкається горизонту: воно кружляло навколо нас проти годинникової стрілки й лише зрідка ховалося за високими перистими хмарами. Безперервне сонячне випромінювання може впливати на людину значно руйнівніше, ніж я собі уявляв. Перші дві «ночі» я якимось чином просто пропустив, а плин часу міг відстежувати лише за наручним годинником. Наслідки безперервного неспання спочатку відчувалися лише як підвищена дратівливість; їжу ми готували радше з принципу, а найважче було чекати на транспорт або ослаблення вітру, бо в той момент хотілося просто рвонути до бажаної мети. Та невдовзі початковий запал минув, а після першого справжнього сну до наших голів повернулася тверезість, і життя змогло піти далі «нормально».
Настав час перебратися до базового табору. Частину їжі й уже встановлені намети ми залишили в таборі біля льодовика, а все інше спорядження завантажили на вже описаний двомоторний Twin Otter, який вміщує шістьох пасажирів, двох членів екіпажу і, звісно, все необхідне спорядження. Літак на лижах ковзнув по злітній смузі й після дуже короткого розбігу швидко піднявся над антарктичним льодом. Оскільки у великому Іллюшині не було вікон, лише тепер ми вперше побачили з повітря схожий на місячний краєвид, який нагадував величезний білий торт, із якого місцями виступали темніші піраміди — скелясті вершини, що тисячоліттями протистоять сильному вітру й безжальному холоду. Через надзвичайно сухе повітря видимість майже безмежна, і куди б не падав погляд, усюди простягалася неосяжна білизна, місцями перервана вершинами Трансантарктичного хребта завдовжки кілька тисяч миль, який упродовж десятиліть становив одну з великих проблем під час освоєння континенту. «Ось воно, хлопці», — закричав Chris так голосно, що попри сильний металевий гуркіт двигунів ми всі добре його почули. Пілотка повернула голову, її обличчям розтягнулася широка усмішка, дещо німа через темні окуляри, і вона додала: «Подбайте, щоб усі ви були на моєму літаку назад до Glacier». Ось воно, справді. Тіло ніби втратило руки й ноги; я ширяв, немов думка, яку вже безліч разів раніше заносило саме сюди, над континентом, що ще зовсім недавно для майже всіх на цій планеті уособлював неможливе. Бути саме тут і саме в цю мить було не лише здійсненням бажання, а й неповторним привілеєм. На континенті, чиї узбережжя в цю літню пору оживають завдяки незліченним птахам і морським ссавцям, але де, крім них, немає слідів життя, ми були єдиними живими істотами. Сучасні технології та глобалізація дали багатьом можливість повторити те, що сто років тому почали найсміливіші, найсильніші, друзі королів, дослідники, візіонери й генії. Неможливо уявити ціну, яку вони заплатили за ту саму мету. Перед нами повільно піднімався, наче обмерзла гранітна брила, масив Vinson, частина гірської групи Elsworth. Прозорі пасма туману грали навколо самої вершини найвищої гори. Дедалі частіше порив вітру сильно струшував маленький літак, ніби наші навіки замерзлі попередники попереджали нас, що ми наближаємося до сутінкової зони. Пілотка й другий пілот почали готуватися до посадки. Ніби надто малий рівний відтинок похилого льодовика буквально під підніжжям вершини самого масиву був єдиним місцем, де можна було приземлитися. «Цікаво, як вона це зробить», — уголос міркував Ryan, хоча він звик до неможливих авіаційних операцій і стрибків із парашутом. Я ж покладався тільки на Всевишнього, навіть у забутих Богом місцях, і цього разу все теж закінчилося добре. Неочікувано м’яка посадка на півметровий шар пухкого снігу викликала в пасажирів короткі оплески. Через маленькі двері ми вистрибнули на незайманий сніг, вивантажили спорядження й навантажили пластикові сани. Нас зустріло відносно тепле сонячне погодне вікно, а краєвид навколо засліпив блискучою білизною. Усюди довкола були незаймані й ніколи не підкорені вершини, навіть піки без імен і власників. Антарктичний договір між державами, які лише у формальному сенсі вважають частини континенту своїми, забороняє будь-які сходження на вершини, крім Mt. Vinson і кількох сусідніх піків, тому краєвид і сьогодні залишається без слідів людської діяльності, яким був упродовж мільйонів років. Ми поставили висотні намети, вкопали їх у поверхню, нарізали крижані блоки для захисту від вітру й склали з них круглий простір без даху, який мав слугувати туалетом. Усі біологічні відходи потрібно збирати у спеціально підготовлені пакети, які, на щастя, дуже швидко замерзають, а пластикові пляшки, наповнені сечею, хоча б недовго можна використовувати для зігрівання стоп і пальців під час відпочинку в наметах. Довкола табору ми встановили прапорці, які обмежували наше пересування льодовиком, передусім задля безпеки, адже льодовик густо порізаний тріщинами, а також через правила ALE щодо охорони довкілля. Chris наказав нам відпочити кілька годин, перш ніж вирушати до першого висотного табору приблизно на 3 500 м над рівнем моря. Ніхто з нас не заліз до намету. Ми говорили про мить, яку переживали, про схожий досвід, який уже мали, але який ніяк не міг зрівнятися з теперішнім, і скористалися температурою лише трохи нижче двадцяти градусів морозу, щоб фотографуватися без рукавичок і лицевих масок, що в попередні дні було не так просто. Сонячні панелі на повній потужності заряджали акумулятори, а газові пальники гучним шипінням прорізали таке довгоочікуване безвітря на горі. Запахло приготованою їжею, атмосфера була ідеальною. «Пів години, хлопці», — після шести годин ці слова знову розігнали кров по жилах. Ми підготували все до виходу й облаштування першого висотного табору. Коли сани були навантажені, а кішки пристебнуті, ми довгою зв’язкою рушили по потрісканому похилому льодовику до плеча на північному боці гори. Йти було приємно, керівник Chris підтримував спокійний темп, висоту я майже не відчував. На нас було лише два шари одягу й жодних товстих пуховиків, а ослаблений південний вітер не давав сонцю нас зігрівати. Ліворуч зяяли величезні льодовикові тріщини, які разом із погодою, низькою температурою та висотою становлять єдину серйозну загрозу на технічно нескладній горі. Після майже семи годин казкового переходу ми встановили прапорці довкола висотного табору. Місце було трохи вітрянішим, ніж база, хоча й освітленим сонцем; приємного прихистку воно не давало, тому ми досить швидко сховалися в наметах, і я зовсім не пожалкував грошей на «кращий спальник». У Bob були класичні проблеми з висотою, решта ж, крім легкого головного болю та вже звичного безсоння, труднощів не мали. Якби погодні умови були сприятливими, на підйом до вершини й повернення нам мало знадобитися чотири-п’ять днів. Я завжди схиляюся до швидких варіантів, які досі щоразу виправдовували себе, бо очікування найкращої миті зазвичай якраз її й не приносить. Кожен із нас з’їв у своєму наметі відміряний пакет їжі, і саме коли я почав занурюватися в такий бажаний сон, Chris скликав військову раду. По радіо він отримав із льодовика прогноз на наступні сорок вісім годин, який на наступний день не обіцяв нічого доброго. Вітер мав посилитися, а температура трохи знизитися. Ми вирішили перечекати погіршення в наметах у таборі, а потім якомога швидше піднятися якомога вище, можливо навіть одразу до вершини без додаткового висотного табору, бо довгостроковий прогноз після приблизно одного дня погіршення обіцяв лише коротке погодне вікно, у якому нам, можливо, вдасться досягти мети. Насправді це рішення влаштовувало всіх, адже нестабільний ритм дня й ночі добряче вибив нас із колії. Ми розтопили трохи снігу, залізли до наметів, з’їли кілька солодощів... Мене розбудив лише ляскіт стінки намету. Вітер помітно посилився, і попри сонячну погоду мені не здавалося розумним підніматися відкритим гребенем. Ryan, очевидно, вже деякий час не спав. «Доброго ранку, любий», — ледве розібрав я крізь неопренову лицеву маску. За пуховиком і окулярами поверх його «товстої» шапки я зрозумів, що ми виходимо. «Ти запізнився», — піддражнив він мене й незвичайним блиском в очах дав зрозуміти, що все серйозно. Chris вирішив, що ми піднімемося ще на одну сходинку вище. На маршруті були закріплені фіксовані мотузки, залишені попередниками; з огляду на відносно невелику технічну складність вони радше захищали від сильних поривів вітру, здатних підняти будь-кого з землі, а далі... Ми вирушили парами, взявши лише один намет, який у наступному висотному таборі мав слугувати тільки аварійним прихистком — можливо, для всіх разом, якщо знадобиться. Сани й обладнання для приготування їжі ми залишили в сніговій ямі біля наметів, а все, що могло знадобитися, запхали до рюкзаків. Bob, який уже певний час скаржився на погіршення самопочуття, хитався переді мною. Термометр опустився помітно нижче сорока градусів морозу, а за поривів близько ста кілометрів на годину це робить неможливими навіть найзвичайніші й найпростіші дії. На висоті зневоднення швидко змушує альпініста відмовитися від мети й разом з іншими нелюдськими умовами може привести його до «останнього суду», тому постійно пити рекомендовано й необхідно. Усе добре, поки рідину не треба також виводити з організму. Просто помочитися без пляшки й неопренового захисту може за лічені миті стати для органа буквально згубним — майже це я відчув днем раніше, коли ледь не дістав «обмороження» не з того кінця. Тепер я знаю й краще потерплю, хоча б до якоїсь снігової ями або намету. Схил крутістю понад сорок градусів і місцями майже скляний лід вимагали зосередженості, спокійних нервів і довіри до товариша на іншому кінці мотузки. Я почувався добре, бо спиною відчував погляд американського бійця спецпідрозділу, майже на двадцять кілограмів важчого за мене. Ми розуміли одне одного без слів, відчували біль і втому іншого, ніби зналися вже дуже давно, ніби колись уже ходили разом. Під нами відкривалися краєвиди, які бачили небагато очей. Колючий біль у замерзлих легенях, нескінченно повільні кроки, смертельний холод і хапання повітря відсувалися далеко в підсвідомість, розчинені теплом гордості, яке приносив кожен набраний метр висоти. Можливо, саме моя нога першою взагалі ступила на це місце відтоді, як ми існуємо тут, на цьому малому, але такому різноманітному світі: гарячому, вологому, сухому, пласкому, стрімкому, холодному й крижаному. Ймовірно, в ту конкретну мить ми були найсамотнішою групою людей на планеті, полишеною лише на саму себе, без можливості отримати допомогу в разі нещасного випадку або нестачі їжі. Чим ясніше ми усвідомлювали цей факт, тим міцнішими ставали зв’язки між нами — невидимі й невимовні, але все ж єдине, за що можна було триматися, коли ставало справді важко. Повільно ми наближалися до місця, де керівник планував поставити ще один намет і викопати снігову яму. Ми взялися за важку роботу. Діяли злагоджено й без помилок, тому вітер і холод не завдали нам серйозної шкоди. Тут справді немає життя для людини, немає життя взагалі для будь-чого, що здатне жити. Я ледь не довів себе до сліз, просто змотуючи мотузку; не можна було знімати ні окуляри, ні маску, ні рукавички. Шкіра може замерзнути за лічені миті, а втому спричиняють уже найпростіші рухи. Підготовка простого табору забрала в нас майже дві години. Вирізані блоки твердого снігу ми поставили як захист від вітру, так змогли встановити намет, сісти в укритті й поступово впорядкувати думки. Дві години відпочинку, погляд у крижану безмежність під нами й у цілковито синє небо над нами змінюють звичне сприйняття само собою зрозумілої повсякденності. Для п’яти людей із різних світів і з різними філософіями пошук істини й сенсу існування став простим і зрозумілим. Ми живемо заради миті, одне заради одного, заради спільної мети, яка так близько, огорнута крижаними павутиноподібними хмарами, що заломлюють потужні сонячні промені без озонового фільтра; заради мети, яка кілька років була лише точкою з цифрою внизу запиленого глобуса. Усе інше — таємниця, замкнена у вічному льоді. Після кількох годин сумнівного відпочинку Chris вирішив, що ми вже достатньо дорослі, аби впоратися з останніми метрами. Я згадував свої попередні маршрути: дихання ніби через соломинку на Аконкагуа, прогулянки Патагонією, втрачених товаришів на Materhorn, спуск на лижах із Mont Blanc, лазіння в Доломітах, нашу Kredarica і мою зелену Begunjščica. Усі ці миті, очищені страхами, що ніколи не втомлюються, злилися в теплу чашу перемоги над усім і над усіма, хто боїться власних мрій.
