На мить я затримую глибоко виснажене дихання, бо після чотирьох довгих безсонних ночей і неймовірно важких днів його безперервний ритм і гул у вухах оглушують, майже душать. Намагаюся згадати свій номер телефону й рахувати назад від тисячі, але не виходить. Мозок занімів, наче отруєний, і живе завдяки точно дозованому кисню, стисненому в чотирикілограмовому напівпорожньому балоні, який я несу на болючих плечах. Дрібні замерзлі частинки танцюють між мною і майже загрозливо великим місяцем, який сьогодні на кілька кілометрів ближче до мене, ніж зазвичай. Холодне світло налобного ліхтаря чіпляється за білі квіти, що виросли на віях за кілька секунд відтоді, як я відліпив від шкіри лижні окуляри. Тіло ніби вже не має ні рук, ні ніг, а коли я знову глибоко вдихаю, кінчики пальців пронизує сильний біль; я ще живий, усвідомлюю я, хоча перебуваю в середовищі, яке дозволяє жити лише небагатьом. Устромляю льодоруб і вирішую переохолодити пальці: знімаю завеликі рукавиці, намагаюся камерою впіймати перше світло зі сходу, потім повертаю її на себе й фіксую мить, яка, мабуть, ніколи більше не повториться. Пів на п’яту ранку за китайським часом, 16 травня 2017 року; як вісімнадцятий словенець, десятий із тих, хто ще живий, я стою на найвищій вершині світу й надто втомлений, щоб усвідомити, що мені дано. У маленьку пірамідку зі складеного каміння вставляю фотографію родини, яка сім довгих тижнів вицвітала в кишені висотного костюма, а до кишені кладу маленький камінець, який пообіцяв Rebeka й Karin.
Другого квітня, у коротких рукавах і після неминучих бюрократичних ускладнень в аеропорту Венеції через надто важкий багаж, я на два місяці попрощався з дружиною Melita та обома доньками. Важко прощатися з тим, що любиш, про що дбаєш і заради чого живеш, але зазвичай у житті інакше не буває; мене завжди супроводжує тепла, майже домашня думка про нову зустріч, яка, принаймні я сподіваюся, буде такою ж прекрасною, наскільки важким є прощання. Іноді здається, ніби все життя ми повертаємося додому, і це найпрекрасніше, але для цього треба також піти.
Переліт через Стамбул і Делі до Катманду був спокійним, а думки розривалися між прощанням із родиною та очікуваною зустріччю з людьми, яких я ніколи раніше не бачив і які, серед іншого, визначатимуть мій настрій у наступні тижні. Культурний шок від першого погляду на Катманду неможливо описати. Плавильний казан культур, вір, націй, хвороб і вуличного бруду при тридцяти градусах кипить вібраціями й відчуттям позачасовості. Через вікно напівзруйнованого й недостатньо накачаного мікроавтобуса, який компанія Makalu Adventures прислала до аеропорту, я вдихав густий пил, що здіймався всюди над містом, змішаний із запахом яскраво-червоних квітів, зв’язаних у гірлянду, яку ще в аеропорту накинув мені на шию беззубий і явно невиспаний водій. Східна гостинність чекала на мене в маленькому готелі у старому Катманду, в районі, який називають Thamal. Надмірна кількість обслуги, що цілими днями змагається за чайові, тут звична. Відстані між бідними за власним вибором і через релігійні переконання або бідними через систему та, з іншого боку, багатими власниками, політиками, чиновниками, наркоторговцями… неподоланні вже тисячу років і, мабуть, залишаться такими ще стільки ж; європейський або «прогресивніший» спосіб мислення тут — суцільна утопія. Я відмовився від повсюдного «welcome drink», бо не хотів уже першого дня отруїтися бактеріальною екзотикою; господарі на це більше не ображаються, адже звикли до ніжних людей з іншого світу. Незабаром я зустрів керівника експедиції — 170-сантиметрового, 65-кілограмового «iron man», який у свої сорок сім років старанно сточує різці, стискаючи їх під час нелюдських тренувань, які проводить у Дубаї, хоча він типовий англієць, якому просто набридла погана погода. Невдовзі, спітнілі, прийшли також Martin і Mark, а лише надвечір — Tony, тобто вся команда, усі з подібним досвідом дороги до Непалу й одним-єдиним бажанням: «йдемо на Еверест». Начальник призначив мені сусідом по кімнаті Martin, високого американця, наймолодшого в команді, якому футболки просто ніколи не були достатньо великими, а зачіска видавала військове минуле. Бідоласі й ліжко було замале, і це, очевидно, було не єдиною проблемою, бо він старанно наповнював словниковий запас повторюваним «fuck» та всіма можливими синтаксичними варіантами на цю тему. Mark й Tony також поселили разом. Перший — досвідчений шукач пригод, який до дня цього нового обраного випробування вже не раз бігав через Аляску, перетинав Гренландію та пішки Сахару; дуже охайний, надмірно схудлий і, принаймні на перший погляд, дуже розсудливий і відповідальний британець. Другий — власник похоронного бюро, дещо менш накачаний сорокавосьмирічний чоловік, уже з висотним досвідом на гімалайських вершинах, дуже багатий і приємний, але з поганими гігієнічними звичками, бо, на його думку, у таких експедиціях немає сенсу переодягатися й митися, адже зрештою ніхто на тебе не дивиться; мені це здалося цілком зрозумілою професійною деформацією.
Після двох днів адаптації до нового середовища, гастрономічних екскурсій столицею та покупок у найкраще забезпечених магазинах, які мені доводилося бачити, ми вирушили на акліматизацію в непальську частину Гімалаїв, до села Мананг, відправної точки для маршрутів в районі Аннапурни. М’яко кажучи, подорож була епічною, і ніхто з команди такого не очікував. Два повні дні, понад сорок вісім годин, ми мучилися в позашляховиках індійського виробництва без відчутної підвіски чи вентиляції та з безліччю поломок, щоб подолати 120 кілометрів ґрунтової дороги. Дороги переривають зсуви, повалені дерева, мертві кози та яки, а також водоспади заввишки в десятки метрів — єдине, що мили наші машини й промочували купи спорядження на відкритих багажниках, які додатково заповнювали застряглі місцеві мандрівники: вони просто застрибували на автомобіль під час руху й користувалися непальською версією GoOpti. Натерті сідниці й болючі хребти, забльовані сидіння та легені, повні «правцевого» дорожнього пилу, були дрібною негативною деталлю порівняно з самим переживанням, незабутніми видами перших восьмитисячників, місцевими жителями, ніби застиглими в кам’яному віці, та первісною їжею, приготовленою на вогнищах тисячолітньої давності. Мананг приймав нас десять незабутніх весняних днів. Щодня ми піднімалися трохи вище, зрештою майже до шести тисяч метрів, під Пісанг, навпроти Аннапурни II, над широкою долиною, що є частиною Національного парку Аннапурна і де в мене вкрали нові дорогі трекінгові штани. Ми познайомилися з основами буддизму, перенесли перші кишкові інфекції й слухали неймовірні історії місцевих, які вони, мабуть, розповідають уже століття — хто ж їх за це засудить, адже вісім довгих зимових місяців через засніжену непроїзну дорогу вони відрізані від світу й, без сумніву, належать до найсамотніших людей на планеті. Компанію їм, окрім короткого літнього альпіністського сезону, складають домашні тварини, які нерідко зимують у тих самих приміщеннях, що й господарі. Ніхто не радів зворотній дорозі до Катманду, під час якої ми, до речі, ще й втратили заднє праве колесо, а потім десять годин чекали на «нову» машину.
Після двох днів відпочинку ми вирушили з Катманду до Лхаси через Гімалаї й уперше, хоча й здалеку, побачили Еверест — на сонці, прикрашений кількома купчастими хмарами та характерним вітровим шлейфом, адже у квітні над ним усе ще шаленіють сильні повітряні потоки, що унеможливлюють сходження. Пасажири зняли навушники, розмови стихли, літак нахилився вправо, бо всі зібралися біля борту, зверненого до Богині-Матері Землі — «Джомолунгми». Краєвид під нами швидко змінився із зеленого й відносно добре заселеного на пустельний, вкритий лише рідкою травою, перетятий стрімкими річками й безлюдний. Адже ми мали приземлитися в Тибеті, на даху світу.
Двомільйонна столиця Лхаса здивувала нас не висотною хворобою, як більшість туристів, бо ми вже були добре акліматизовані, а чистотою, військовою впорядкованістю, чудовими широкими й рівними дорогами, постійним відеоспостереженням і прекрасним нічним виглядом старого міста. У нашому розпорядженні було дві ночі й три дні, чого цілком вистачило для огляду Потали, палацу вигнаного Далай-лами, дегустації місцевої їжі, яка, на диво, залишила нас без розладів травлення, зате з обпеченою слизовою оболонкою рота, огляду тисяч магазинів з оригінальними китайськими підробками найдорожчих світових брендів і насолоди старою Лхасою, наповненою таємничими ароматами молитовних пахощів і бурмотливими звуками молитов тисячолітньої давності.
На нас чекала довга дорога до базового табору добре заасфальтованою, всесвітньо відомою Дорогою дружби, що сполучає Лхасу й Катманду та була задумана ще за часів Шовкового шляху, коли ця частина світу мала ключове значення для торгівлі між найрозвиненішими регіонами: Китаєм з одного боку та Індією і Близьким Сходом з іншого; коли найдорожчі коні світу походили із західного Тибету, а найдорожчі верблюди з Гобі могли йти тридцять днів без води й їжі через неймовірні перешкоди Гімалаїв і Каракоруму; коли шовк був платіжною валютою, а світ ще не був настільки зіпсованим, як сьогодні, коли війни й долі народів визначають уявні високі числа на банківських терміналах Америки та Швейцарії. Дивлячись на абсолютно нову залізницю, що йде вздовж цієї дороги й сягає перевалів понад п’ять тисяч метрів, у яку було вкладено кілька десятків мільярдів американських доларів — звісно, китайських, — я відчув, що останні п’ятдесят років були лише коротким, сумним комуністичним періодом у багатотисячолітній історії Китаю, яка вчить нас, що Китай знову підніметься й поверне собі колишню блискучу славу першого й найрозвиненішого.
Дорогою ми ночували в Шигадзе, другому за величиною місті Тибету, а пізніше — у значно меншому й занедбанішому Тінгрі. Через чотири дні ми прибули до базового табору, я — трохи пізніше за групу, бо з найвищого перевалу заввишки 5 200 метрів мусив повернутися до Тінгрі, де є лікарня для пацієнтів із висотною хворобою. Річ у тім, що трохи вище п’яти тисяч метрів ми потрапили в дорожню аварію. Водій знепритомнів через нестачу кисню й з’їхав з дороги, на щастя, у правильний бік. Я зголосився супроводити його назад до лікарні й тому прибув до базового табору на дванадцять годин пізніше, зате отримав поїздку у військовому автомобілі та повагу військових, які від чистого неробства із задоволенням довезли мене до базового табору в екстреному Mercedes із миготливими вогнями.
Звуки блискавок на наметах і спальниках, покашлювання через сухе повітря, запах першої кави й сонце, яке раптом зігріло середину намету: «Ось воно». Для кожного в команді перший ранок у базовому таборі благотворно вилікував нічні думки про дім, а потім пролунало: «Oh my God, fuck me, Thomas, wake up Thomas…» — слова мого сусіда Martin, коли він із напівзаплющеними очима вперше повернувся до прекрасно освітленої стіни нашої мети. Перша пуджа, або молитва із шерпами, одразу після першого сніданку здивувала нас своєю спокійністю й таємничістю. Вони благословили наше спорядження; без цього шерпи відмовляються співпрацювати. У холодний вітер під час молитви лами, якого спеціально заради цієї події привезли з Лхаси, ми кидали зерна рису й, перебуваючи лише за крок від Нірвани, на мить переносилися на вершину, де живуть демони, які слухали наше прохання дозволити нам наблизитися.
Уже першого дня ми почали легші акліматизаційні виходи на сусідні шеститисячники, кам’янистими сухими бездоріжжями, місцями вкритими льодом; нас супроводжували безстрашні птахи, схожі на фазанів, і гірські кози, подібні до наших муфлонів. Майже з кожної точки ми бачили Еверест — найчастіше чистий, іноді трохи хмарний, у ранковому чи вечірньому світлі, трохи більше або менше засніжений, — і будували стосунок із найвищою вершиною, з найсильнішим бажанням, яке здатен витримати дослідницький дух людини: невдовзі дістатися вершини. В очікуванні та єдності бажань команди, в окремих або спільних наметах, без телефонів, інтернету, радіо, домашньої їжі, рідних людей, щоденних домашніх проблем, поспіху й нетерпіння минали дні, поки не настав день, коли ми вперше рушили в бік Евересту, до так званого ABC, або передового базового табору, через проміжний, або «yak shit camp», де, на щастя, переночували лише один раз. Ми йшли тільки з особистим спорядженням, усе інше несли яки — невеликі довгошерсті й неймовірно витривалі корови. Караван із трьохсот п’ятдесяти тварин і кількох десятків альпіністів, шерпів, носіїв, кухарів, гідів, супровідників, операторів… два дні рухався льодовиком, повним гострих крижаних шпилів, прихованих тріщин і струмків. Прекрасні краєвиди сусідніх вершин і льодовикових озер додатково оживляла надзвичайно мінлива погода, яка за десять хвилин могла перетворити снігопад на теплий сонячний день і назад.
ABC на поважних 6 400 метрах над рівнем моря в багатьох викликав перші ознаки висотної хвороби. Дихання, схоже на дихання вісімдесятирічного пацієнта у відділенні інтенсивної терапії, блювання, діарея, головний біль, пригніченість, втрата апетиту, обмороження, біль… коли вони стають нестерпними, повертають людину назад, нижче. Тут уже немає цікавих туристів, які час від часу заповнюють базовий табір і фотографують альпіністів як дев’яте диво світу; сюди неможливо потрапити без доброї попередньої акліматизації та твердої волі. Тут починається світ, на який ми чекали й який потроху лякав кожного з нас, породжуючи найчастіше запитання: чи здатен я, чи ні…
Табір відносно добре обладнаний, подібно до базового. На нас чекали вже встановлені намети, і тут також кожен мав свій; спостерігачеві це може здаватися неважливим, але трохи приватності й крапля комфорту там, нагорі, дуже допомагають. Спільний намет був великий, як і кухонний. Нам бракувало непальського кухаря з базового табору, відставного монаха, який завжди дивував нас новими індійськими й непальськими смаками. Щоранку все навколо знову було білим, але до одинадцятої наполегливий вітер уже добре вимітав табір.
Через кілька днів настав підйом на Північне сідло, або Camp I. Переживання, якого ми так довго чекали: уперше вище семи тисяч, уперше у висотному одязі, уперше так близько до темної піраміди, що майже торкається дев’яти кілометрів і для місцевих мешканців є драбиною до неба, або Кафом — поняттям, спільним для багатьох релігій на планеті. Нас супроводжувала прекрасна погода. Мети я досяг надзвичайно швидко, першим серед товаришів. Після чотирьох із половиною годин підйому підступним льодовиком я вдихнув найрозрідженіше повітря у своєму житті й заслужив повагу двох головних шерпів, які відтоді дивилися на мене зовсім інакше й дали мені прізвисько «super fit doc». Прихильність шерпів у цьому середовищі має величезне значення, що пізніше підтвердилося, коли перший із них, на ім’я Prba, утринадцяте досяг вершини разом зі мною й надавав мені психологічну підтримку своєю присутністю та досвідом.
Наступні три тижні були присвячені так званим ротаціям. Після кожного підйому, який був трохи вищим і довшим і під час якого ми щоразу спали вище, ми спускалися назад до базового табору. Загалом ми пройшли понад сто кілометрів, найнижча точка яких була вище Монблану. До останнього сходження ми набрали понад 20 вертикальних кілометрів і покращили показники крові до неймовірних 175–180 одиниць гемоглобіну, довівши організми до крайніх меж витривалості. Попри все, у нашій тісній групі не було ускладнень у вигляді висотної хвороби й нам не довелося передчасно починати приймати Diamox або дексаметазон. Усе вказувало на те, що ми надзвичайно сильна й однорідна група.
Дванадцятого травня досить різні прогнози погоди, що належали двом багатим експедиційним компаніям — російській Seven Summits і швейцарській Garry Kogel, — передбачали перше погодне вікно на шістнадцяте травня. За нашим графіком це був перший день, призначений для остаточного підйому до вершини, а в резерві залишалося ще чотирнадцять на випадок надто примхливої погоди. Ми були в ABC, коли Martin, важко дихаючи, підійшов до мого намету: «Tomas, boss is calling us…». Рішення ухвалено: йдемо на вершину. Захоплення неможливо було приховати. Спорядження, уже тисячу разів перевірене, балони, регулятори, їжа, запасні батареї, ліхтарі, камери, телефони, термоси, льодоруби, кішки… усе дзвеніло в наметах знайомою мелодією дії, очікування й напруги: йдемо, йдемо, йдемо…
Перший день — до Північного сідла. Через вагу спорядження я піднімався найповільніше; до того ж беріг сили на кінець, бо, як казали, там нагорі, вище 8 300 метрів, куди доти я ходив лише подумки, буде важко. Camp I я досяг приблизно о шостій вечора й почав стандартні процедури підтримання життя: топити сніг, варити суп, їсти без особливого ентузіазму, мочитися в мірну пляшку, і навіть сходити по-великому — необхідність, що звучить просто, але такою не є. Уночі на Північному сідлі я востаннє зняв черевики, щоб дати ногам подихати; міняти білизну все одно немає сенсу.
Прекрасний морозний ранок прогнав безсонну ніч; світло й сонячні промені завжди пробуджують нову надію та бажання ковтати рідкий кисень, яке вночі в багатьох згасає. Так заснув і наш друг Frank, австралієць, який, попри велич своєї країни й грандіозність коралового рифу, шукав пригод як гід на цій холодній горі. Нехай залишиться тут, вирішили ми; його карму ми теж понесемо до вершини. О дев’ятій ранку почали підніматися до Camp II, мети другого дня на висоті 7 900 метрів. Я вирішив поки не починати витрачати додатковий кисень, але все одно поніс балон вище, хоча там мене чекали ще два — ті, що шерпи доставили десять днів тому. На трохи більше восьмисот метрів набору висоти я витратив майже десять годин і, відверто кажучи, з усією цією вагою на спині було нелегко. Фіксовані мотузки значно полегшували роботу й водночас захищали мене від сильних поривів вітру, які часом намагалися відірвати мене від крижаної поверхні.
Camp II означає вдвічі більше проблем, ніж Camp I, принаймні така думка промайнула в мене, коли я втискався до намету, який ледве тримався на нерівній і зовсім непридатній площадці. Вечірні краєвиди на Чо-Ойю, нашого сусіда заввишки 8 300 метрів, і на все ближчу вершину були божественними, зігрівали душу, що нам дуже знадобилося, бо топити воду тут було значно важче, ніж унизу. На нас чекала надто довга ніч: тремтіння намету, біль у всьому тілі, яке не може відпочити на гострих каменях, важкі розмови, де кожне слово перериває тяжкий зітх. Я почав приймати профілактичну дозу дексаметазону — зараз або ніколи, завтра ввечері йдемо на вершину.
Ранок п’ятнадцятого травня був трохи хмарним; із кремової ковдри стирчали лише восьмитисячники, а над нами небо було ясним, майже чорним, і можна було сказати, що я бачив зорі при денному світлі. На нас чекала зона смерті, світ вище восьми тисяч метрів; я підготував кисневий регулятор і балон. Я усвідомлював, що мушу виконати завдання якомога швидше, без вагань і за наперед підготовленим планом, включно із запасним на випадок, якщо не все піде добре, бо на такій висоті ніхто не здатен ухвалювати раціональні рішення. Схил до Camp III має нахил близько п’ятдесяти градусів, переважно скелястий, місцями вкритий льодом. На північному боці з висотою снігу стає дедалі менше, бо ураганним вітрам ніщо не протистоїть. Чотириста метрів набору до Camp III забрали в мене багато сил, передусім тому, що вітер майже повністю стих і всередині пухового висотного костюма стало досить спекотно. Я дозволив собі два літри кисню за хвилину; за такого витрачання балона вистачає на вісім годин ходьби. Думки ставали дедалі тупішими, емоційні сплески, які за таких краєвидів у долині були б нормальними, траплялися все рідше; мозок починає повільно вмирати.
О другій дня разом із начальником я дістався Camp III на висоті 8 300 метрів; інші були далеко позаду. Маленький залізний чоловік показав свою справжню силу, і мені стало зрозуміло, що означають досвід, вибір правильного моменту й розсудливість. Начальник є начальник, і не без причини. Він наказав відпочивати до дев’ятої вечора, а потім уночі вирушати на вершину. Через дві години після нас прийшли також Martin і Mark. Перший був явно виснажений, зовсім не по-військовому, хапав повітря з частотою дихання кролика й у паузах між вдихами окремими словами намагався пояснити, що йому потрібен додатковий кисневий балон. Mark же, як завжди спокійний, із британським, трохи почервонілим «hello» осів перед наметом і застиглою усмішкою дав зрозуміти, що все буде добре.
Prba повільно наблизився до намету, уже не такий по-шерпськи пружний і демонстративно не задиханий, як зазвичай, і повідомив мені шокуючу новину: «boss» отримав сумний наказ з англійського офісу — погодне вікно не протримається до середини наступного дня, і через прогнозовані ураганні вітри ми мусимо повернутися в долину. Непоганий жарт зіпсував дуже серйозний, майже заплаканий погляд людини, яка, мабуть, ніколи в житті не плакала. Ми були приголомшені й затримали й без того надто рідкісний вдих небесного повітря. Досі не знаю, як я насмілився сперечатися з начальником і просто прохрипіти, що йду на вершину, а інші нехай роблять як хочуть. Як завжди, коли в мене велика проблема, і цього разу я звернувся до дружини Melita, яка протягом усього підйому сиділа вдома за комп’ютером, уважно відстежувала наші переміщення, доступні завдяки сучасним технологіям, а також погоду — ту примхливу змінну, яка завжди визначає долю людей на цій горі. Вона одразу зрозуміла наше становище й, попри різницю в часі, зателефонувала американському фахівцеві з прогнозування погоди в районі Евересту, який, з Божої ласки й, звісно, за солідну плату, дав прогноз, за яким вітер мав прийти приблизно на вісім годин пізніше, ніж передбачав англійський прогноз. Я повідомив начальникові цю новину й своє тверде рішення, незалежно від юридичних чи будь-яких інших наслідків, вирушити на вершину; десь усередині я знав, що він поважає мою волю й довіряє мені. Я вимкнув рацію й перерізав пуповину: «тепер я сам». Повільні думки поступово впорядкувалися; роботизована поведінка, яку сім тижнів кожен із нас подумки репетирував, нарешті набула справжнього сенсу. Запустився протокол: пакування, топлення снігу, перевірка кисневих регуляторів, зважування балонів, гідратація, сечовипускання, встановлення сонячних панелей і остання зарядка батарей камери й телефону, ковтання таблеток і, нарешті, ще одна перевірка фотографії родини, яка тижнями м’ялася в найбезпечнішій кишені висотного костюма; я залишу її на вершині. Я записав останнє відео й ним попрощався з родиною. Лише легкий вітерець із заходу, що приносив запах дому, м’яко хитав наш останній прихисток. Сонце, що заходило, я відчував на вузьких смужках обличчя, не прикритих окулярами чи кисневою маскою. Martin і Mark також вирішили приєднатися до мене, попри заперечення начальника. О дев’ятій вечора товариші, які відчули мою одержимість і рішучість, довіру до інформації Melita про погоду й карму, що нас поєднувала, зрозуміли, що я готовий. Ми майже не розмовляли, поки надзвичайно мовчазний Mark не вирішив: «Let’s see where demons live…» Незабаром, уже в цілковитій темряві, ми дісталися First Step — десятиметрової, досить прямовисної стіни, через яку була прокладена фіксована мотузка. Я повністю відкрив регулятор кисню. Робота руками й напруження всього тіла забирають значно більше кисню, ніж просто ходьба вгору. Товариші трохи відстали. Я йшов вузьким гребенем, який у сильному місячному світлі здавався тонкою стежкою, усе інше було чорною темрявою. Я вимкнув налобний ліхтар — можливо, можна було й без нього. Кілька митей очі відвикали від сліпучого вузького променя, який показував положення фіксованих мотузок. Наді мною відкрився пісочний майданчик найяскравіших зір, чітко видима галактика, ніби я справді йшов до неба. Я затримав подих і зрозумів, що таке тиша. Я вже не пам’ятаю кожного кроку й кожного краєвиду; мабуть, гіпоксія стирає частину даних, але Second Step, або так звану китайську драбину, забути неможливо. Через три послідовні скельні, обмерзлі й досить круті ділянки переплітається пучок затверділих мотузок майже всіх попередніх експедицій; вітер, який єдиний виконує на горі прибиральну роботу, очевидно, не здатен відірвати їх і рознести просторами Гімалаїв. Кішки й рюкзак, що чіпляються, разом із болісно занімілими пальцями на висоті 8 650 метрів доводять багатьох до нервового зриву й змушують повернути назад. Тут майже сто років тому зламався й один із найвидатніших, про якого нагадує меморіальна дошка при вході до базового табору, пан Mallory, і досі достеменно невідомо, чи був він першим, хто торкнувся стоп богів. Його тіло, відшліфоване вітрами, разом із рештками незрівнянно простішого спорядження, ніж маємо сьогодні, лежить кількома десятками метрів нижче. Очевидно, на зворотному шляху він хотів уникнути труднощів Second Step, але не вдалося. Компанію йому складають ті, хто відтоді намагається його наслідувати, ідучи його слідами північним гребенем Евересту, який трохи менш популярний, технічно складніший і, головне, довше піддає альпініста висоті понад 8 000 метрів, ніж непальський бік, і який ми цілком справедливо називаємо Зоною смерті. Світловідбивні елементи на одязі загиблих на гребені чи просто під ним кілька разів повертають тому, хто піднімається, налякане світло ліхтарів і нагадують, що ніщо не вічне, окрім бажання дістатися вершини. Понад триста закам’янілих, замерзлих альпіністів тут, у найвищій точці планети, шепочуть знайомі нам історії про нестримне й надто сильне бажання, яке затьмарює розум. Через кілька годин я спорожнив перший балон, мабуть, назавжди залишив його під скелею на гребені й відкрив свіжий на чотири літри за хвилину. Third Step легший за перші два, але теж не залишає без спогадів. Я наближався до мети, було трохи по четвертій ранку за китайським часом, усе ще темно, а я був сильніший, ніж наважувався сподіватися ввечері перед найвищим ранком свого життя. Я озирнувся й у далечині на гребені побачив налобні ліхтарі Mark й начальника, який усе-таки приєднався до нас і ризикував втратити контракт із головною компанією, бо проігнорував наказ з офісу. Дуже далеко, значно нижче, залишався ще вогник важко дихаючого Martin, за моїм виснаженим відчуттям відстані — на ціле століття. Дивно, але я майже нічого не відчував; мозок тут нагорі не здатен обробляти такі складні функції, лише факти: що в мене вийшло, після довгих семи тижнів самотності, безсонних ночей, їжі, просякнутої карі, слізних спогадів про дім і теплі ноги, без благодатного душу й туалету, на якому можна сидіти, без м’якого матраца, тепла тіла дружини, без її смішних зауважень, без обіймів доньок. Я зняв маску й спробував останні метри без допомоги; вийшло, лише думки стали ще більш неповторно особливими, ніби їх можна ловити руками навколо голови, ніби я вже не той, ким є; можливо, це справді так, адже я дивлюся на найвищу точку планети, позначену маленьким червоним прапорцем.
Докладніше про цю експедицію на Еверест можна прочитати на https://www.adventurepeaks.com/trip-report-everest-2017/
Другого квітня, у коротких рукавах і після неминучих бюрократичних ускладнень в аеропорту Венеції через надто важкий багаж, я на два місяці попрощався з дружиною Melita та обома доньками. Важко прощатися з тим, що любиш, про що дбаєш і заради чого живеш, але зазвичай у житті інакше не буває; мене завжди супроводжує тепла, майже домашня думка про нову зустріч, яка, принаймні я сподіваюся, буде такою ж прекрасною, наскільки важким є прощання. Іноді здається, ніби все життя ми повертаємося додому, і це найпрекрасніше, але для цього треба також піти.
Переліт через Стамбул і Делі до Катманду був спокійним, а думки розривалися між прощанням із родиною та очікуваною зустріччю з людьми, яких я ніколи раніше не бачив і які, серед іншого, визначатимуть мій настрій у наступні тижні. Культурний шок від першого погляду на Катманду неможливо описати. Плавильний казан культур, вір, націй, хвороб і вуличного бруду при тридцяти градусах кипить вібраціями й відчуттям позачасовості. Через вікно напівзруйнованого й недостатньо накачаного мікроавтобуса, який компанія Makalu Adventures прислала до аеропорту, я вдихав густий пил, що здіймався всюди над містом, змішаний із запахом яскраво-червоних квітів, зв’язаних у гірлянду, яку ще в аеропорту накинув мені на шию беззубий і явно невиспаний водій. Східна гостинність чекала на мене в маленькому готелі у старому Катманду, в районі, який називають Thamal. Надмірна кількість обслуги, що цілими днями змагається за чайові, тут звична. Відстані між бідними за власним вибором і через релігійні переконання або бідними через систему та, з іншого боку, багатими власниками, політиками, чиновниками, наркоторговцями… неподоланні вже тисячу років і, мабуть, залишаться такими ще стільки ж; європейський або «прогресивніший» спосіб мислення тут — суцільна утопія. Я відмовився від повсюдного «welcome drink», бо не хотів уже першого дня отруїтися бактеріальною екзотикою; господарі на це більше не ображаються, адже звикли до ніжних людей з іншого світу. Незабаром я зустрів керівника експедиції — 170-сантиметрового, 65-кілограмового «iron man», який у свої сорок сім років старанно сточує різці, стискаючи їх під час нелюдських тренувань, які проводить у Дубаї, хоча він типовий англієць, якому просто набридла погана погода. Невдовзі, спітнілі, прийшли також Martin і Mark, а лише надвечір — Tony, тобто вся команда, усі з подібним досвідом дороги до Непалу й одним-єдиним бажанням: «йдемо на Еверест». Начальник призначив мені сусідом по кімнаті Martin, високого американця, наймолодшого в команді, якому футболки просто ніколи не були достатньо великими, а зачіска видавала військове минуле. Бідоласі й ліжко було замале, і це, очевидно, було не єдиною проблемою, бо він старанно наповнював словниковий запас повторюваним «fuck» та всіма можливими синтаксичними варіантами на цю тему. Mark й Tony також поселили разом. Перший — досвідчений шукач пригод, який до дня цього нового обраного випробування вже не раз бігав через Аляску, перетинав Гренландію та пішки Сахару; дуже охайний, надмірно схудлий і, принаймні на перший погляд, дуже розсудливий і відповідальний британець. Другий — власник похоронного бюро, дещо менш накачаний сорокавосьмирічний чоловік, уже з висотним досвідом на гімалайських вершинах, дуже багатий і приємний, але з поганими гігієнічними звичками, бо, на його думку, у таких експедиціях немає сенсу переодягатися й митися, адже зрештою ніхто на тебе не дивиться; мені це здалося цілком зрозумілою професійною деформацією.
Після двох днів адаптації до нового середовища, гастрономічних екскурсій столицею та покупок у найкраще забезпечених магазинах, які мені доводилося бачити, ми вирушили на акліматизацію в непальську частину Гімалаїв, до села Мананг, відправної точки для маршрутів в районі Аннапурни. М’яко кажучи, подорож була епічною, і ніхто з команди такого не очікував. Два повні дні, понад сорок вісім годин, ми мучилися в позашляховиках індійського виробництва без відчутної підвіски чи вентиляції та з безліччю поломок, щоб подолати 120 кілометрів ґрунтової дороги. Дороги переривають зсуви, повалені дерева, мертві кози та яки, а також водоспади заввишки в десятки метрів — єдине, що мили наші машини й промочували купи спорядження на відкритих багажниках, які додатково заповнювали застряглі місцеві мандрівники: вони просто застрибували на автомобіль під час руху й користувалися непальською версією GoOpti. Натерті сідниці й болючі хребти, забльовані сидіння та легені, повні «правцевого» дорожнього пилу, були дрібною негативною деталлю порівняно з самим переживанням, незабутніми видами перших восьмитисячників, місцевими жителями, ніби застиглими в кам’яному віці, та первісною їжею, приготовленою на вогнищах тисячолітньої давності. Мананг приймав нас десять незабутніх весняних днів. Щодня ми піднімалися трохи вище, зрештою майже до шести тисяч метрів, під Пісанг, навпроти Аннапурни II, над широкою долиною, що є частиною Національного парку Аннапурна і де в мене вкрали нові дорогі трекінгові штани. Ми познайомилися з основами буддизму, перенесли перші кишкові інфекції й слухали неймовірні історії місцевих, які вони, мабуть, розповідають уже століття — хто ж їх за це засудить, адже вісім довгих зимових місяців через засніжену непроїзну дорогу вони відрізані від світу й, без сумніву, належать до найсамотніших людей на планеті. Компанію їм, окрім короткого літнього альпіністського сезону, складають домашні тварини, які нерідко зимують у тих самих приміщеннях, що й господарі. Ніхто не радів зворотній дорозі до Катманду, під час якої ми, до речі, ще й втратили заднє праве колесо, а потім десять годин чекали на «нову» машину.
Після двох днів відпочинку ми вирушили з Катманду до Лхаси через Гімалаї й уперше, хоча й здалеку, побачили Еверест — на сонці, прикрашений кількома купчастими хмарами та характерним вітровим шлейфом, адже у квітні над ним усе ще шаленіють сильні повітряні потоки, що унеможливлюють сходження. Пасажири зняли навушники, розмови стихли, літак нахилився вправо, бо всі зібралися біля борту, зверненого до Богині-Матері Землі — «Джомолунгми». Краєвид під нами швидко змінився із зеленого й відносно добре заселеного на пустельний, вкритий лише рідкою травою, перетятий стрімкими річками й безлюдний. Адже ми мали приземлитися в Тибеті, на даху світу.
Двомільйонна столиця Лхаса здивувала нас не висотною хворобою, як більшість туристів, бо ми вже були добре акліматизовані, а чистотою, військовою впорядкованістю, чудовими широкими й рівними дорогами, постійним відеоспостереженням і прекрасним нічним виглядом старого міста. У нашому розпорядженні було дві ночі й три дні, чого цілком вистачило для огляду Потали, палацу вигнаного Далай-лами, дегустації місцевої їжі, яка, на диво, залишила нас без розладів травлення, зате з обпеченою слизовою оболонкою рота, огляду тисяч магазинів з оригінальними китайськими підробками найдорожчих світових брендів і насолоди старою Лхасою, наповненою таємничими ароматами молитовних пахощів і бурмотливими звуками молитов тисячолітньої давності.
На нас чекала довга дорога до базового табору добре заасфальтованою, всесвітньо відомою Дорогою дружби, що сполучає Лхасу й Катманду та була задумана ще за часів Шовкового шляху, коли ця частина світу мала ключове значення для торгівлі між найрозвиненішими регіонами: Китаєм з одного боку та Індією і Близьким Сходом з іншого; коли найдорожчі коні світу походили із західного Тибету, а найдорожчі верблюди з Гобі могли йти тридцять днів без води й їжі через неймовірні перешкоди Гімалаїв і Каракоруму; коли шовк був платіжною валютою, а світ ще не був настільки зіпсованим, як сьогодні, коли війни й долі народів визначають уявні високі числа на банківських терміналах Америки та Швейцарії. Дивлячись на абсолютно нову залізницю, що йде вздовж цієї дороги й сягає перевалів понад п’ять тисяч метрів, у яку було вкладено кілька десятків мільярдів американських доларів — звісно, китайських, — я відчув, що останні п’ятдесят років були лише коротким, сумним комуністичним періодом у багатотисячолітній історії Китаю, яка вчить нас, що Китай знову підніметься й поверне собі колишню блискучу славу першого й найрозвиненішого.
Дорогою ми ночували в Шигадзе, другому за величиною місті Тибету, а пізніше — у значно меншому й занедбанішому Тінгрі. Через чотири дні ми прибули до базового табору, я — трохи пізніше за групу, бо з найвищого перевалу заввишки 5 200 метрів мусив повернутися до Тінгрі, де є лікарня для пацієнтів із висотною хворобою. Річ у тім, що трохи вище п’яти тисяч метрів ми потрапили в дорожню аварію. Водій знепритомнів через нестачу кисню й з’їхав з дороги, на щастя, у правильний бік. Я зголосився супроводити його назад до лікарні й тому прибув до базового табору на дванадцять годин пізніше, зате отримав поїздку у військовому автомобілі та повагу військових, які від чистого неробства із задоволенням довезли мене до базового табору в екстреному Mercedes із миготливими вогнями.
Звуки блискавок на наметах і спальниках, покашлювання через сухе повітря, запах першої кави й сонце, яке раптом зігріло середину намету: «Ось воно». Для кожного в команді перший ранок у базовому таборі благотворно вилікував нічні думки про дім, а потім пролунало: «Oh my God, fuck me, Thomas, wake up Thomas…» — слова мого сусіда Martin, коли він із напівзаплющеними очима вперше повернувся до прекрасно освітленої стіни нашої мети. Перша пуджа, або молитва із шерпами, одразу після першого сніданку здивувала нас своєю спокійністю й таємничістю. Вони благословили наше спорядження; без цього шерпи відмовляються співпрацювати. У холодний вітер під час молитви лами, якого спеціально заради цієї події привезли з Лхаси, ми кидали зерна рису й, перебуваючи лише за крок від Нірвани, на мить переносилися на вершину, де живуть демони, які слухали наше прохання дозволити нам наблизитися.
Уже першого дня ми почали легші акліматизаційні виходи на сусідні шеститисячники, кам’янистими сухими бездоріжжями, місцями вкритими льодом; нас супроводжували безстрашні птахи, схожі на фазанів, і гірські кози, подібні до наших муфлонів. Майже з кожної точки ми бачили Еверест — найчастіше чистий, іноді трохи хмарний, у ранковому чи вечірньому світлі, трохи більше або менше засніжений, — і будували стосунок із найвищою вершиною, з найсильнішим бажанням, яке здатен витримати дослідницький дух людини: невдовзі дістатися вершини. В очікуванні та єдності бажань команди, в окремих або спільних наметах, без телефонів, інтернету, радіо, домашньої їжі, рідних людей, щоденних домашніх проблем, поспіху й нетерпіння минали дні, поки не настав день, коли ми вперше рушили в бік Евересту, до так званого ABC, або передового базового табору, через проміжний, або «yak shit camp», де, на щастя, переночували лише один раз. Ми йшли тільки з особистим спорядженням, усе інше несли яки — невеликі довгошерсті й неймовірно витривалі корови. Караван із трьохсот п’ятдесяти тварин і кількох десятків альпіністів, шерпів, носіїв, кухарів, гідів, супровідників, операторів… два дні рухався льодовиком, повним гострих крижаних шпилів, прихованих тріщин і струмків. Прекрасні краєвиди сусідніх вершин і льодовикових озер додатково оживляла надзвичайно мінлива погода, яка за десять хвилин могла перетворити снігопад на теплий сонячний день і назад.
ABC на поважних 6 400 метрах над рівнем моря в багатьох викликав перші ознаки висотної хвороби. Дихання, схоже на дихання вісімдесятирічного пацієнта у відділенні інтенсивної терапії, блювання, діарея, головний біль, пригніченість, втрата апетиту, обмороження, біль… коли вони стають нестерпними, повертають людину назад, нижче. Тут уже немає цікавих туристів, які час від часу заповнюють базовий табір і фотографують альпіністів як дев’яте диво світу; сюди неможливо потрапити без доброї попередньої акліматизації та твердої волі. Тут починається світ, на який ми чекали й який потроху лякав кожного з нас, породжуючи найчастіше запитання: чи здатен я, чи ні…
Табір відносно добре обладнаний, подібно до базового. На нас чекали вже встановлені намети, і тут також кожен мав свій; спостерігачеві це може здаватися неважливим, але трохи приватності й крапля комфорту там, нагорі, дуже допомагають. Спільний намет був великий, як і кухонний. Нам бракувало непальського кухаря з базового табору, відставного монаха, який завжди дивував нас новими індійськими й непальськими смаками. Щоранку все навколо знову було білим, але до одинадцятої наполегливий вітер уже добре вимітав табір.
Через кілька днів настав підйом на Північне сідло, або Camp I. Переживання, якого ми так довго чекали: уперше вище семи тисяч, уперше у висотному одязі, уперше так близько до темної піраміди, що майже торкається дев’яти кілометрів і для місцевих мешканців є драбиною до неба, або Кафом — поняттям, спільним для багатьох релігій на планеті. Нас супроводжувала прекрасна погода. Мети я досяг надзвичайно швидко, першим серед товаришів. Після чотирьох із половиною годин підйому підступним льодовиком я вдихнув найрозрідженіше повітря у своєму житті й заслужив повагу двох головних шерпів, які відтоді дивилися на мене зовсім інакше й дали мені прізвисько «super fit doc». Прихильність шерпів у цьому середовищі має величезне значення, що пізніше підтвердилося, коли перший із них, на ім’я Prba, утринадцяте досяг вершини разом зі мною й надавав мені психологічну підтримку своєю присутністю та досвідом.
Наступні три тижні були присвячені так званим ротаціям. Після кожного підйому, який був трохи вищим і довшим і під час якого ми щоразу спали вище, ми спускалися назад до базового табору. Загалом ми пройшли понад сто кілометрів, найнижча точка яких була вище Монблану. До останнього сходження ми набрали понад 20 вертикальних кілометрів і покращили показники крові до неймовірних 175–180 одиниць гемоглобіну, довівши організми до крайніх меж витривалості. Попри все, у нашій тісній групі не було ускладнень у вигляді висотної хвороби й нам не довелося передчасно починати приймати Diamox або дексаметазон. Усе вказувало на те, що ми надзвичайно сильна й однорідна група.
Дванадцятого травня досить різні прогнози погоди, що належали двом багатим експедиційним компаніям — російській Seven Summits і швейцарській Garry Kogel, — передбачали перше погодне вікно на шістнадцяте травня. За нашим графіком це був перший день, призначений для остаточного підйому до вершини, а в резерві залишалося ще чотирнадцять на випадок надто примхливої погоди. Ми були в ABC, коли Martin, важко дихаючи, підійшов до мого намету: «Tomas, boss is calling us…». Рішення ухвалено: йдемо на вершину. Захоплення неможливо було приховати. Спорядження, уже тисячу разів перевірене, балони, регулятори, їжа, запасні батареї, ліхтарі, камери, телефони, термоси, льодоруби, кішки… усе дзвеніло в наметах знайомою мелодією дії, очікування й напруги: йдемо, йдемо, йдемо…
Перший день — до Північного сідла. Через вагу спорядження я піднімався найповільніше; до того ж беріг сили на кінець, бо, як казали, там нагорі, вище 8 300 метрів, куди доти я ходив лише подумки, буде важко. Camp I я досяг приблизно о шостій вечора й почав стандартні процедури підтримання життя: топити сніг, варити суп, їсти без особливого ентузіазму, мочитися в мірну пляшку, і навіть сходити по-великому — необхідність, що звучить просто, але такою не є. Уночі на Північному сідлі я востаннє зняв черевики, щоб дати ногам подихати; міняти білизну все одно немає сенсу.
Прекрасний морозний ранок прогнав безсонну ніч; світло й сонячні промені завжди пробуджують нову надію та бажання ковтати рідкий кисень, яке вночі в багатьох згасає. Так заснув і наш друг Frank, австралієць, який, попри велич своєї країни й грандіозність коралового рифу, шукав пригод як гід на цій холодній горі. Нехай залишиться тут, вирішили ми; його карму ми теж понесемо до вершини. О дев’ятій ранку почали підніматися до Camp II, мети другого дня на висоті 7 900 метрів. Я вирішив поки не починати витрачати додатковий кисень, але все одно поніс балон вище, хоча там мене чекали ще два — ті, що шерпи доставили десять днів тому. На трохи більше восьмисот метрів набору висоти я витратив майже десять годин і, відверто кажучи, з усією цією вагою на спині було нелегко. Фіксовані мотузки значно полегшували роботу й водночас захищали мене від сильних поривів вітру, які часом намагалися відірвати мене від крижаної поверхні.
Camp II означає вдвічі більше проблем, ніж Camp I, принаймні така думка промайнула в мене, коли я втискався до намету, який ледве тримався на нерівній і зовсім непридатній площадці. Вечірні краєвиди на Чо-Ойю, нашого сусіда заввишки 8 300 метрів, і на все ближчу вершину були божественними, зігрівали душу, що нам дуже знадобилося, бо топити воду тут було значно важче, ніж унизу. На нас чекала надто довга ніч: тремтіння намету, біль у всьому тілі, яке не може відпочити на гострих каменях, важкі розмови, де кожне слово перериває тяжкий зітх. Я почав приймати профілактичну дозу дексаметазону — зараз або ніколи, завтра ввечері йдемо на вершину.
Ранок п’ятнадцятого травня був трохи хмарним; із кремової ковдри стирчали лише восьмитисячники, а над нами небо було ясним, майже чорним, і можна було сказати, що я бачив зорі при денному світлі. На нас чекала зона смерті, світ вище восьми тисяч метрів; я підготував кисневий регулятор і балон. Я усвідомлював, що мушу виконати завдання якомога швидше, без вагань і за наперед підготовленим планом, включно із запасним на випадок, якщо не все піде добре, бо на такій висоті ніхто не здатен ухвалювати раціональні рішення. Схил до Camp III має нахил близько п’ятдесяти градусів, переважно скелястий, місцями вкритий льодом. На північному боці з висотою снігу стає дедалі менше, бо ураганним вітрам ніщо не протистоїть. Чотириста метрів набору до Camp III забрали в мене багато сил, передусім тому, що вітер майже повністю стих і всередині пухового висотного костюма стало досить спекотно. Я дозволив собі два літри кисню за хвилину; за такого витрачання балона вистачає на вісім годин ходьби. Думки ставали дедалі тупішими, емоційні сплески, які за таких краєвидів у долині були б нормальними, траплялися все рідше; мозок починає повільно вмирати.
О другій дня разом із начальником я дістався Camp III на висоті 8 300 метрів; інші були далеко позаду. Маленький залізний чоловік показав свою справжню силу, і мені стало зрозуміло, що означають досвід, вибір правильного моменту й розсудливість. Начальник є начальник, і не без причини. Він наказав відпочивати до дев’ятої вечора, а потім уночі вирушати на вершину. Через дві години після нас прийшли також Martin і Mark. Перший був явно виснажений, зовсім не по-військовому, хапав повітря з частотою дихання кролика й у паузах між вдихами окремими словами намагався пояснити, що йому потрібен додатковий кисневий балон. Mark же, як завжди спокійний, із британським, трохи почервонілим «hello» осів перед наметом і застиглою усмішкою дав зрозуміти, що все буде добре.
Prba повільно наблизився до намету, уже не такий по-шерпськи пружний і демонстративно не задиханий, як зазвичай, і повідомив мені шокуючу новину: «boss» отримав сумний наказ з англійського офісу — погодне вікно не протримається до середини наступного дня, і через прогнозовані ураганні вітри ми мусимо повернутися в долину. Непоганий жарт зіпсував дуже серйозний, майже заплаканий погляд людини, яка, мабуть, ніколи в житті не плакала. Ми були приголомшені й затримали й без того надто рідкісний вдих небесного повітря. Досі не знаю, як я насмілився сперечатися з начальником і просто прохрипіти, що йду на вершину, а інші нехай роблять як хочуть. Як завжди, коли в мене велика проблема, і цього разу я звернувся до дружини Melita, яка протягом усього підйому сиділа вдома за комп’ютером, уважно відстежувала наші переміщення, доступні завдяки сучасним технологіям, а також погоду — ту примхливу змінну, яка завжди визначає долю людей на цій горі. Вона одразу зрозуміла наше становище й, попри різницю в часі, зателефонувала американському фахівцеві з прогнозування погоди в районі Евересту, який, з Божої ласки й, звісно, за солідну плату, дав прогноз, за яким вітер мав прийти приблизно на вісім годин пізніше, ніж передбачав англійський прогноз. Я повідомив начальникові цю новину й своє тверде рішення, незалежно від юридичних чи будь-яких інших наслідків, вирушити на вершину; десь усередині я знав, що він поважає мою волю й довіряє мені. Я вимкнув рацію й перерізав пуповину: «тепер я сам». Повільні думки поступово впорядкувалися; роботизована поведінка, яку сім тижнів кожен із нас подумки репетирував, нарешті набула справжнього сенсу. Запустився протокол: пакування, топлення снігу, перевірка кисневих регуляторів, зважування балонів, гідратація, сечовипускання, встановлення сонячних панелей і остання зарядка батарей камери й телефону, ковтання таблеток і, нарешті, ще одна перевірка фотографії родини, яка тижнями м’ялася в найбезпечнішій кишені висотного костюма; я залишу її на вершині. Я записав останнє відео й ним попрощався з родиною. Лише легкий вітерець із заходу, що приносив запах дому, м’яко хитав наш останній прихисток. Сонце, що заходило, я відчував на вузьких смужках обличчя, не прикритих окулярами чи кисневою маскою. Martin і Mark також вирішили приєднатися до мене, попри заперечення начальника. О дев’ятій вечора товариші, які відчули мою одержимість і рішучість, довіру до інформації Melita про погоду й карму, що нас поєднувала, зрозуміли, що я готовий. Ми майже не розмовляли, поки надзвичайно мовчазний Mark не вирішив: «Let’s see where demons live…» Незабаром, уже в цілковитій темряві, ми дісталися First Step — десятиметрової, досить прямовисної стіни, через яку була прокладена фіксована мотузка. Я повністю відкрив регулятор кисню. Робота руками й напруження всього тіла забирають значно більше кисню, ніж просто ходьба вгору. Товариші трохи відстали. Я йшов вузьким гребенем, який у сильному місячному світлі здавався тонкою стежкою, усе інше було чорною темрявою. Я вимкнув налобний ліхтар — можливо, можна було й без нього. Кілька митей очі відвикали від сліпучого вузького променя, який показував положення фіксованих мотузок. Наді мною відкрився пісочний майданчик найяскравіших зір, чітко видима галактика, ніби я справді йшов до неба. Я затримав подих і зрозумів, що таке тиша. Я вже не пам’ятаю кожного кроку й кожного краєвиду; мабуть, гіпоксія стирає частину даних, але Second Step, або так звану китайську драбину, забути неможливо. Через три послідовні скельні, обмерзлі й досить круті ділянки переплітається пучок затверділих мотузок майже всіх попередніх експедицій; вітер, який єдиний виконує на горі прибиральну роботу, очевидно, не здатен відірвати їх і рознести просторами Гімалаїв. Кішки й рюкзак, що чіпляються, разом із болісно занімілими пальцями на висоті 8 650 метрів доводять багатьох до нервового зриву й змушують повернути назад. Тут майже сто років тому зламався й один із найвидатніших, про якого нагадує меморіальна дошка при вході до базового табору, пан Mallory, і досі достеменно невідомо, чи був він першим, хто торкнувся стоп богів. Його тіло, відшліфоване вітрами, разом із рештками незрівнянно простішого спорядження, ніж маємо сьогодні, лежить кількома десятками метрів нижче. Очевидно, на зворотному шляху він хотів уникнути труднощів Second Step, але не вдалося. Компанію йому складають ті, хто відтоді намагається його наслідувати, ідучи його слідами північним гребенем Евересту, який трохи менш популярний, технічно складніший і, головне, довше піддає альпініста висоті понад 8 000 метрів, ніж непальський бік, і який ми цілком справедливо називаємо Зоною смерті. Світловідбивні елементи на одязі загиблих на гребені чи просто під ним кілька разів повертають тому, хто піднімається, налякане світло ліхтарів і нагадують, що ніщо не вічне, окрім бажання дістатися вершини. Понад триста закам’янілих, замерзлих альпіністів тут, у найвищій точці планети, шепочуть знайомі нам історії про нестримне й надто сильне бажання, яке затьмарює розум. Через кілька годин я спорожнив перший балон, мабуть, назавжди залишив його під скелею на гребені й відкрив свіжий на чотири літри за хвилину. Third Step легший за перші два, але теж не залишає без спогадів. Я наближався до мети, було трохи по четвертій ранку за китайським часом, усе ще темно, а я був сильніший, ніж наважувався сподіватися ввечері перед найвищим ранком свого життя. Я озирнувся й у далечині на гребені побачив налобні ліхтарі Mark й начальника, який усе-таки приєднався до нас і ризикував втратити контракт із головною компанією, бо проігнорував наказ з офісу. Дуже далеко, значно нижче, залишався ще вогник важко дихаючого Martin, за моїм виснаженим відчуттям відстані — на ціле століття. Дивно, але я майже нічого не відчував; мозок тут нагорі не здатен обробляти такі складні функції, лише факти: що в мене вийшло, після довгих семи тижнів самотності, безсонних ночей, їжі, просякнутої карі, слізних спогадів про дім і теплі ноги, без благодатного душу й туалету, на якому можна сидіти, без м’якого матраца, тепла тіла дружини, без її смішних зауважень, без обіймів доньок. Я зняв маску й спробував останні метри без допомоги; вийшло, лише думки стали ще більш неповторно особливими, ніби їх можна ловити руками навколо голови, ніби я вже не той, ким є; можливо, це справді так, адже я дивлюся на найвищу точку планети, позначену маленьким червоним прапорцем.
Докладніше про цю експедицію на Еверест можна прочитати на https://www.adventurepeaks.com/trip-report-everest-2017/
