Четвертий за величиною острів у світі, розташований біля узбережжя південної Африки, з Індійського океану дивиться в бік політично неспокійного Мозамбіку, де китові акули й манти наближаються до найкрасивіших піщаних пляжів майже на відстань рибальського човна. З Парижа колоніальна Air France доставила нас прямо до Антананаріву або, малагасійською, до міста тисячі солдатів. Простий і привітний аеропорт, принаймні на перший погляд, не лякає групами поліцейських і військових, як це часто дивувало нас при в’їзді до інших країн третього світу; навіть аеропортова бюрократія не відповідає нерозвиненості країни, як це нерідко буває. У місті живе трохи менше двох мільйонів людей, у країні — понад двадцять мільйонів, плюс-мінус кілька мільйонів, і більшість із них дивляться на межу бідності знизу вгору, так само як і на частину міста на пагорбі, призначену для послів, політиків і кращих готелів. Стічні води, подекуди в відкритих каналізаційних каналах, годують безпритульних собак і бідняків, а сирена швидкої допомоги пробуджує надію на кращі часи, коли, можливо, ще кілька відсотків людей зможуть дозволити собі медичну допомогу. Неймовірно погані для європейця дороги вели нас до східного узбережжя через гористий, саванний острів, місцями всіяний маленькими селами, де ще не чули про електрику, туалети, повну тарілку їжі та початкову школу. На узбережжі біля Морондави нечисленні білі засмагають на гарячому білому піску, а казкові світанки й заходи сонця супроводжують рибалок в архаїчних дерев’яних човнах на щоденний промисел у теплих водах Індійського океану. Вид дерев’яних хатин із трав’яними дахами темношкірих мешканців, які вже не схожі на арабів, що нібито першими заселили острів, а радше на африканців, мабуть, такий самий, яким його бачили білі гнобителі, котрі в ім’я хреста принесли на острів чуму, грип і справжню бідність. Їм вдалося навернути до християнства лише третину людей, тож більшість і досі вірить у первісні сили, що обертають цю бідну планету. З казкових, нескінченно довгих пляжів Air Madagascar, яка, до речі, досі не має дозволу на посадку в Європі, перевезла нас на східний бік, де клімат є повною протилежністю західному: вологий, значно прохолодніший, переважно хмарний і сприятливий для росту густого тропічного лісу, де є понад тисячу різних видів рослин. Через незвичайний ізольований перебіг еволюції на цій ділянці суші, що відокремилася від матері-Африки приблизно 160 мільйонів років тому, більшість із них росте тільки тут. Тварини зазнали подібної еволюційної ізоляції, і нам здавалося, ніби ми на іншій планеті, коли ми йшли крізь густий тропічний ліс і знімали з капелюхів павутину велетенських павуків. Крики лемурів, яких вважають предками приматів, лунали серед крон дерев і пальм віком у кілька сотень років. Вони підходили близько, зовсім близько, наче хотіли сказати, що нам нарешті час схаменутися: у наших волохатих родичів теж є дім — залишмо його їм хоча б ще ненадовго, хоча б до наступного падіння великого метеорита, який знову перезапустить хід еволюції, і, можливо, тоді найвищий вид трохи краще дбатиме про свою єдину домівку. Здалеку, з тераси готелю, де пиво коштує стільки ж, скільки середня місячна зарплата брудного місцевого мешканця, якому тоді загрожує чума, столиця виглядає барвистою, сонячною, незабутньою, оточеною рисовими полями й прикрашеною блакитними акаціями, які тут нагадують великі європейські дуби. Я ходив вулицями нижнього міста та віддаленими селами напівграмотної країни й не можу позбутися відчуття непрямої та мовчазної відповідальності, яку мали б відчувати всі ми, хто з м’яких крісел перед програмами британських та американських «науково-популярних» каналів спостерігає за світом, якому ми намагаємося допомогти й який намагаємося розвивати відходами власного розвитку, що лише засмітили первісний світ. Нечисленні місіонери, переважно заради кращого самопочуття Ватикану та трохи чистішої совісті великого хреста, намагаються нагодувати невелику частину людей і подати їм побічні продукти ненаситної фармацевтичної індустрії. Сині форми завжди усміхнених малагасійських дітей, нащадків дружніх колонізованих батьків, на жаль, нагадують синій одяг їхніх предків-рабів, які потай брязкали ланцюгами європейських господарів.