Я наливаю в чистий келих криваво-червоний теран, дивлюся на зелені дерева в домашньому саду, і життя означає для мене більше, ніж колись. Сонячні промені поволі втрачають силу; сонце неквапно прощається — лише на коротку ніч. Події, які в долині означають не більше, ніж нудний щоденний ритм, у світі, який я зовсім недавно залишив, мають зовсім іншу правду. Келих порожній, а думки дедалі більше схожі на ті, що не хочуть залишати мою голову й досі перебувають там, де ми з John попрощалися. У світі, непридатному для життя, куди дістатися важче, ніж висадитися на Місяці, ми обмінялися останніми кількома словами. «I will tray to cross it», — сказав він і в цій короткій фразі двічі сильно втягнув кисень із напівпорожнього балона. Я знав, що він надто виснажений; до висоти 8 000 метрів він дістався надто повільно, майже на годину пізніше за мене. Ще до його приходу я разом із шерпою Timba мав достатньо часу, щоб оглянути щонайменше двісті метрів тріщини й з'ясувати, що найкраще місце для переходу було саме там, де я йому показав, але розрив був надто широкий, щоб його перестрибнути. Шерпа вирішив, що умови надто важкі, і повернувся до табору 3. Ми з John залишилися самі. Загублені в нескінченній миті, при -55 градусах і повному місяці ми дивилися через тріщину на сумнозвісний Bottleneck і вершину гори по інший бік розколотого світу. Крихітні кристали льоду в смертельно холодному повітрі мерехтіли разом із зорями в променях налобних ліхтарів. Звідкись із темряви голос минулого досвіду нагадував мені, що труднощі лише тимчасові, а слава вічна, та все одно ми не могли йти далі. Ми зупинилися на краю вічності й кожен прийняв власне рішення. John був достатньо сміливим, щоб обрати вічність. «I can not cross it, I am going down, good luck» — це були останні слова, які я сказав йому тієї ночі, і я залишився без крил.
Я знав, що попрощався не лише з John, а й з успіхом, бо успіх завжди по інший бік страху, по інший бік нескінченно глибокої й темної тріщини. Тому він не для всіх; він виявився не для мене, і раптом ми перестали бути командою, здатною діяти разом. Довгі тижні двох сезонів поспіль, які ми разом провели в очікуванні й морозі в базовому таборі під горою, з кожним метром спуску дедалі більше перетворювалися на пекучий і небажаний спогад, який я хотів вибити з голови, прагнучи лише солодкої капітуляції. З кожним метром нижче на горі відчуття поразки ставало сильнішим, і з кожним метром я був далі від усього, чого тоді хотів. У мене були мрії настільки великі, що я сам їх боявся, і все ж я був на шляху до того, щоб вони стали реальністю. До цієї миті я жив цими мріями; тоді вони померли, а разом із ними померла частина мене.
Так високо на горі, майже за вісім кілометрів над рівнем моря, у той момент були лише ми з John. Майже десятеро вийшли з табору 3, але незабаром усі почали повертатися: одні через температуру близько п'ятдесяти градусів нижче нуля, інші через відмову дихальних регуляторів, які не витримували такого холоду. Невдовзі я побачив маленьке світло в заглибині під собою. Це був пакистанець Ali, майже старий друг, з яким два роки тому я разом стояв на вершині гори, що тоді зробила його зіркою альпінізму. Майже дві години нескінченно важких кроків і третина зрідженого життя в переохолодженому балоні, що стирчав із рюкзака, ще відділяли його від John, який у цей час мерз вище нас, десь біля тієї льодовикової тріщини, навантажуючи сонний мозок питанням, як її перейти. Ali Sakhbara вийшов із табору 3 на дві години пізніше за John, бо почувався значно сильнішим і розраховував наздогнати його приблизно на висоті, де ми з John розійшлися. Я коротко пояснив йому, що повертаюся через тріщину і що залишив John там. Він дивився на мене очима, яких я вже не впізнавав, і я сподівався, що він мене зрозумів. «Ok» — останнє, що я почув з-під дихальної маски, вкритої товстим шаром блискучого льоду. У мене вже не було сил осмислювати його відповідь; разом із шумом дихання вона й досі звучить у моїх вухах. Тут, у домашньому саду, коли я дивлюся на обриси Юлійських Альп, на гострі лінії, ніби намальовані Божими руками, я розумію його інакше, можливо краще, а може, Ali навіть хотів, щоб я його не зрозумів. Він теж ішов до зірок, куди йдуть лише безстрашні, лише ті, хто ніколи не боявся життя, лише ті, хто готовий отримати крила. Ми розірвали зв'язок поглядів і спрямували очі в темряву, кожен у свій бік.
Через пів години з темряви переді мною з'явився Pablo без налобного ліхтаря. Місячного світла йому вистачало, щоб ставити обморожені ноги в сліди тих, хто йшов попереду. «Hi Tomas», — дуже повільно вимовив він. «You are going down?» у його іспанській англійській прозвучало майже тепло й виразно. На Pablo не було маски; він був надлюдськи сильним альпіністом і професійним гірським бігуном, рішуче налаштованим піднятися на K2 взимку без додаткового кисню. Для нього боротьба зі смертю в рукавичках не мала сенсу. Для нього життя без втечі від смерті не мало сенсу. І сама смерть для нього не мала сенсу, якщо він не міг запросити її на танець. «Yes, I am going down», — мені знову довелося вголос визнати свою поразку. Ми торкнулися кулаками, і демони ночі знову були зі мною.
Знову блукання й автоматичне переставляння ніг, думки між сном і реальністю, нелюдська боротьба з важким сном, що кличе на інший бік.
Сьогодні я радий, що тоді не заснув. Сьогодні я радий, що досі не маю крил, як усі троє, яких я востаннє бачив тієї ночі майже на восьмикілометровій висоті. Сьогодні приємно відчувати сонячні промені на шкірі обличчя, яка й досі не відчуває дотику пальців. Приємно все ще мати всі пальці, хоча шкіру обличчя я ще не відчуваю. Приємно чути голоси моїх дітей і дружини, яким я, мабуть, ніколи не зможу пояснити все, чого навчила мене гора, і як чудово, що вони, принаймні я сподіваюся, ніколи не зможуть цього зрозуміти.
Перш ніж на світанку повернутися до табору 3, я зустрів Sajid. Син великого Ali Sakhbara поскаржився на погану роботу регулятора й сказав, що йде слідом за трійцею.
Я заліз до намету й покликав Noel, який озвався із сусіднього. Noel Hannah, гірський гід, що живе в Південній Африці, уже піднявся на одинадцять восьмитисячників і дев'ять разів стояв на вершині Евересту; попереднього вечора він вирішив залишитися в таборі 3 через втому й змерзлі ноги. 21.7.2018 він також був учасником експедиції, завдяки якій ми піднялися на вершину другої за висотою гори світу. Цього разу два місяці ми ділили один намет, і між нами виник зв'язок, який, мабуть, триматиме нас разом до кінця наших днів. «Thanks God you are back Tomas. I was woried obout you a bit, you know», — сміючись, озвався він зі спальника. «Let“s go down, I have enough of this fuckin mountain» прозвучало майже як наказ, але в ту мить я вже не міг навіть поворухнутися. Шерпа Pasang почав готувати мені чай. Він був моїм шерпою, але через обмороження, отримані попередньої ночі, вирішив залишитися в таборі 3, тому на підйомі до мене приєднався Timba, який спочатку допомагав Noel. «Мені потрібна хоча б година, щоб прийти до тями», — заспокоював я себе. Я знав, що того ж дня ми повинні спуститися з гори. Погодне вікно закривалося, і вже по обіді вітер швидкістю щонайменше тридцять кілометрів на годину — що означало відчутний холод принаймні у сімдесят градусів нижче нуля — знову мав зробити перебування на цій висоті неможливим.
«Tomas, are you back? Fuck Tomas, I thought you are gone», — почув я Colin, молодого американця. Сильний і швидкий як кінь, напередодні він першим дістався табору 3 і дві години мерз без намету, чекаючи на двох шерпів, які мали його принести. Тоді в нього справді були причини лаятися: організм переохолодився, а пальці ніг стали ніби чужими. Він звик до холоду, і умови в таборі 3 мали б здаватися йому майже домашніми. Він наймолодша людина на планеті, яка піднялася на всі Seven Summits і самостійно, без підтримки, перетнула Арктику та Антарктиду. Антарктиду він пройшов за п'ятдесят два дні й установив при цьому рекорд швидкості. Попри досягнення, що ставлять його серед найвитриваліших представників нашого виду, він вирішив завершити підйом у таборі 3. Усю ніч йому не вдавалося зігріти ноги; у наметах було замало місця для таких спроб, до того ж ми мали чимало проблем із газовими пальниками, які нібито були випробувані при сорока градусах нижче нуля.
Сухий кашель по той бік тремтячої стінки намету вивів мене з легкої дрімоти; його знали всі в групі. Tamara Lunder, італійська зірка альпінізму, яка роком раніше піднялася на Nanga Parbat узимку, хворіла майже всю експедицію. Вона теж вирішила завершити сходження в третьому висотному таборі. Вона піднімалася без додаткового кисню, тому холод ударив по ній ще сильніше.
Я чув і голоси інших. Німець Bernard також повернувся до табору 3 ще серед ночі. Кажуть, у нього відмовив регулятор, як і у його шерпи. Після повернення до базового табору він покликав мене у свій намет і попросив допомогти зняти черевики. Спочатку я не зовсім розумів навіщо, але, коли він показав ноги, у мене перехопило подих. Мертвотно-сірий колір свідчив про тяжке обмороження; стопа була замерзлою й нечутливою, а в очах Bernard блиснула велика сльоза жалю. Через два дні після спуску його евакуювали з базового табору гелікоптером. Bernard уже відновлюється вдома, і лише тому, що доля не захотіла забрати його від нас, він досі з нами.
Болгарин Atanas, якому восьмитисячники теж не були чужими — їх у нього вже було одинадцять, — метушився десь зовні, готуючи рюкзак до спуску. Відверто кажучи, він мені не надто подобався. Його ставлення до шерпів часом було принизливим і образливим, тому ми майже не розмовляли. Уперше ми зустрілися в базовому таборі під Kangchenjunga; цього разу, в таборі 3, я чув його востаннє. На спуску, десь нижче «Чорної піраміди», він припустився маленької помилки й пролетів тисячу метрів униз. Я чув, що його знайшли десь на рівні ABC, причому в кількох місцях. Наступного дня в базовому таборі я кілька хвилин постояв біля великої ступи, де ми проводили «Puja», і промовив коротку молитву й за нього, щоб він теж отримав крила.
Грецький ветеран альпінізму Antonio, як завжди, був найгучнішим, найчастіше коли йшлося про самовихваляння. За свою кар'єру він нібито керував кількома національними експедиціями, але я ніяк не міг позбутися відчуття, що тоді ця людина не належала до місця, де ми перебували. Його англійська навряд чи перевищувала сотню різних слів, та навіть на цій висоті він голосно розмовляв по супутниковому телефону й без потреби займав суворо обмежене місце у висотних наметах, потрібне людям, які справді мали намір іти на вершину.
З нами не було однієї важливої людини — Sergio, великого спортсмена й фізично чудово підготовленого альпініста. Його альпіністські досягнення могли б заповнити книжки, і, можливо, колись так і буде, хоча він сам про це не дізнається. Уже під час першої ротації, коли ми спускалися з табору 2, він зірвався в бік підніжжя гори й зупинився майже там само, де згодом зупинився болгарин. Травми були надто тяжкими, щоб пережити падіння. Його тіло нагадувало розтрощену масу, яку ми з максимальною повагою загорнули в спальник і міцно зв'язали мотузкою. Ми підготували його до останнього польоту гелікоптером до Skardu. Я впевнений, що протягом усієї експедиції він стежив за нами десь згори й дбав про те, щоб до ангелів не пішло ще більше з нас.
Серед змерзлих людей у таборі того ранку були й шерпи, усі добряче промерзлі й сповнені надії, що ми якнайшвидше спустимося хоча б трохи нижче, до табору 2, де зміна погоди вже не загрожуватиме нашим життям.
Я майже не пам'ятаю, як 5.2.2021 дістався базового табору. Понад дванадцять годин я безперервно спускався пошкодженими й замерзлими мотузками; лише деякі з них замінили під час нашого підйому, а решта дивом витримали й щонайменше рік протистояли всім впливам довкілля. Я також не знаю, як пізно ввечері в цілковитій темряві зміг знайти шлях через лабіринт величезних крижаних брил на нижньому льодовику під ABC. Я проходив цей маршрут кілька разів, але завжди при денному світлі.
До базового табору я прийшов незадовго до опівночі, першим із тих, хто повернувся до життя. Я не міг говорити; запитання й вітання персоналу розумів лише за рухом губ на усміхнених обличчях. Пам'ятаю, як подзвонив додому й кілька хвилин говорив із Melita, єдиним ангелом, який залишився поруч зі мною. Я заснув за столом, а вранці прокинувся у своєму наметі; мабуть, шерпи перенесли мене туди й загорнули у спальник.
Ранок у базовому таборі був світлим. Стіни намету здавалися дерев'яними, повітря цього разу було беззвучним, і мені здавалося, що я один у цілому світі. Різке шипіння кухонного пальника повернуло мене до життя, а білчиний сміх Sukra, дивовижного молодого кухаря, кликав до щойно підсмажених яєць. Я поволі почав рухатися й із радістю виявив, що досі живий і все ще відчуваю все, що бачу, навіть пальці ніг, які чотири дні мерзли у висотних черевиках.
За сніданком я був сам. Із гори ще ніхто не прийшов або, принаймні, ніхто ще не дістався до сніданку. У думках я складав план, як поволі залишу базовий табір і піду назад через льодовик, зробивши перший крок на шляху додому, де я не був уже так довго; я виїхав звідти ще 19 грудня попереднього року.
Керівник експедиції Sherpa Dawa, наймолодша людина, яка піднялася на всі чотирнадцять восьмитисячників без кисню, і його помічник Arnold Kostner, який за свою кар'єру керував аж шістдесятьма п'ятьма експедиціями в Гімалаї, приєдналися до мене, кожен із металевим кухлем кави. Їхні обличчя вже не були такими веселими, як попереднього вечора, коли я повернувся з гори; вони були похмурі й стурбовані, і я знав, що все йде не так, як мало б. День минув в очікуванні хоча б однієї обнадійливої новини про Snorri, Ali та Pablo. Усі троє зникли на горі, зв'язку з ними не було, і ніхто не знав, де вони можуть бути. Dawa весь час ходив базовим табором, стискаючи в руках рацію, а Arnold у великому наметі втрачав голос, безперервно намагаючись зв'язатися з кимось на горі. З гори спустився й Noel, чому я щиро зрадів; за ним повернулися інші, на щастя всі, крім трьох. Події того дня могли означати лише одне: вони більше не спустяться, що б ми не робили. Запаси кисню в них закінчилися ще вночі, і якщо до того часу вони не змогли повернутися хоча б у табір 3, то вже не повернуться ніколи. Навіть наступної ночі я все ще сподівався, що John з'явиться в базовому таборі або хоча б подзвонить з одного з висотних таборів, але гора мовчала. Наступний ранок був ще тихішим, і ніхто не снідав. Усі ми, хто був на горі, особливо Timba і я, які піднялися найвище, знали, що після стількох годин імовірність виживання майже нульова. Смерть — найкращий винахід життя: вона нагадує нам, що треба жити, та все одно інколи її важко прийняти. Dawa й Arnold теж мовчки змирилися з тим, що пішли ще троє, можливо найкращі серед нас.
Експедиція, про яку за інших обставин можна було б написати книжку або зняти фільм, з іншого погляду була історичною й однією з найуспішніших в історії гімалайського альпінізму: десять шерпів піднялися на вершину K2 узимку в перше погодне вікно. Гора залишалася останнім восьмитисячником, вершину якого до успіху того року ніхто не досягав у період метеорологічної зими, хоча це намагалися зробити кілька національних експедицій із відомими й професійними альпіністами. Разом із John Snorri та Sherpa Mingma G я теж намагався піднятися на вершину попередньої зими, коли погода була значно гіршою, ніж цього разу, а головне — залишилося відчуття, що Mingma G навмисно припинив експедицію. Цього року він, однак, досяг вершини разом із групою шерпів.
Експедиція також привернула велику увагу медіа, а соціальні мережі поширили безліч неправдивої й ненадійної інформації, що була наслідком медійної активності людей, яких у цьому записі не згадано, бо вони ніколи не досягли висоти табору 3 і, можливо, було б краще, якби їх узагалі не було в експедиції.
Доля трійці поки залишається загадкою. З'явилися десятки різних припущень про те, що могло з ними статися і чому вони зникли. Одне з них, яке підтримав син Ali, Sajid, стверджує, що вище табору 4 не було закріплених мотузок і троє вирушили проходити Bottleneck в альпійському стилі. Водночас я сумніваюся, що Sajid узагалі вступав у контакт із трійцею на горі під час останнього підйому, адже він відставав від Snorri щонайменше на дві години, а при температурі близько п'ятдесяти градусів нижче нуля Snorri навряд чи міг чекати на нього на висоті 8 000 метрів. Я сам провів із Snorri на цій висоті значно менше часу й уже швидко наближався до точки, звідки немає повернення до життя.
Цю версію підтримує публічне звинувачення шерпів із боку Nazir Sabir, відомого пакистанця й легенди альпінізму, який каже, що шерпи, які досягли вершини, перерізали мотузки в Bottleneck і тим самим сприяли загибелі трійці. Я особисто добре знаю цю людину, бо він займався логістикою мого першого сходження на K2, коли я досяг вершини. Він дуже шанований і, на моє відчуття, не став би вигадувати факти заради уваги медіа. Важливо також підкреслити, що під час підйому шерпи користувалися старими мотузками, як і всі ми, хто йшов за ними, а тому це не було сходженням у чистому альпійському стилі.
Якщо припустити, що в Bottleneck не було мотузок або що їх не перерізали під час спуску, природно виникає питання, чи досягли шерпи вершини взагалі. Повернення в альпійському стилі схилами блакитного льоду крутістю від 60 до 70 градусів на висоті 8 300 метрів здається неможливим не лише мені, а й решті альпіністської спільноти, особливо за такий короткий час. Так само повідомлення про те, що два шерпи майже дві години чекали на інших учасників групи на вершині висотою 8 611 метрів при температурі від -50 до -60 градусів, щоб усі разом досягли вершини, свідчить про майже неймовірну людську витривалість.
Важливо наголосити й на тому, що John Snorri хотів іти на вершину в те саме погодне вікно, що й група шерпів, яка згодом нібито її досягла, але безпосередньо від Mingma G отримав інформацію, що шерпи в це вікно не підуть до вершини, а піднімуться лише до табору 3, щоб перевірити спорядження й намети. Ту саму інформацію підтвердила й дружина Snorri, Lina. Якби Snorri пішов на вершину в те саме погодне вікно, він, імовірно, досяг би її, раз це нібито вдалося шерпам, і, найімовірніше, повернувся б у долину.
Група альпіністів, яка намагалася досягти вершини в друге, значно коротше погодне вікно і до якої входив і я, мала величезні проблеми зі спорядженням. У нас вийшло з ладу щонайменше десять регуляторів дихальних систем, через що альпіністові доводилося одразу розвертатися в долину; кисневі балони були заправлені під дуже низьким тиском; на висоті табору 2 перестали працювати пальники, а це означало, що ми не мали води для настільки важливого на висоті поповнення рідини. Група з десяти шерпів, які нібито досягли вершини, не мала жодної з цих проблем, хоча всі вони — імовірно, крім Nims — піднялися на вершину з додатковим киснем.
Наскільки мені відомо, жоден із шерпів, які досягли великого успіху, не мав увімкненого GPS-трекера, що здається мені майже неймовірним, зважаючи на те, що вони йшли до історичного досягнення.
Ніколи раніше люди, які досягли вершини, не публікували свої знімки з неї через такий тривалий час після сходження.
На записах ніде не видно всіх десятьох шерпів, які нібито досягли вершини, хоча окремі учасники, як стверджується, годинами чекали нагорі на решту групи, доки всі не зібралися на вершині.
Льодовикова тріщина, що зупинила наше просування, у місці проходження мотузки була надто широкою, щоб хтось міг її перестрибнути. Можливо, шерпи перейшли її за допомогою драбини, але вони це заперечують. Якби за чотирнадцять днів тріщина розширилася до описаної ширини, мотузка, натягнута через неї до розширення, мала б порватися; однак на момент нашого приходу вона просто провисала. Мотузка через тріщину була тією самою, яку шерпи закріпили під час свого підйому до вершини, а не залишком попередніх експедицій, що мені особисто підтвердив один із шерпів, які нібито досягли вершини.
Мабуть, я помиляюся в усіх своїх припущеннях і переконаний, що невдовзі отримаю відповіді на всі сумніви, які останнім часом виникли в мене та моїх товаришів по сходженню. Ми всі дуже пишаємося тим, що були частиною історично успішної експедиції, та все ж ніяк не можемо позбутися тривожних запитань, які, можливо, лише наслідок гіпоксії та безсонних голів.
Особисто мені дуже хотілося б дізнатися, що трійця встигла досягти вершини перед смертю, і деякі відомості, які ми отримали від військової розвідки, що визначала положення пристрою стеження Snorri та його супутникового телефону, можуть свідчити на користь цього. Пакистанська армія досі намагається знайти трьох або їхні тіла; вона залучила найкращі гелікоптери й реактивні військові літаки, єдині здатні досягати висоти в районі вершини. Я сподіваюся, що сім'я Snorri одного дня отримає відповіді, яких так прагне. Його шістьом дітям і дружині Lina я кажу, що John, мабуть, перебуває там, де завжди хотів бути. Кожну мить життя він розумів, що час, коли ти нещасливий, справді втрачений. Разом ми пережили одні з найважчих і найпрекрасніших моментів нашого життя. У крижаному наметі ми іноді сміялися цілими ночами; разом сумували за домом і близькими, разом відкривали замерзлі консерви й підтримували одне одного в найважчі миті. John був людиною, яка ніколи не жила на боці більшості; він знайшов себе серед тих, хто відрізняється й є винятковим. Разом ми пізнали єдину істину про життя: «воно триває». Ми пережили успіх і поразку, і я знав його достатньо добре, щоб знати: він має крила. Смерть усміхається кожному з нас, але лише великі люди, такі як John, усміхаються їй у відповідь.
Я знав, що попрощався не лише з John, а й з успіхом, бо успіх завжди по інший бік страху, по інший бік нескінченно глибокої й темної тріщини. Тому він не для всіх; він виявився не для мене, і раптом ми перестали бути командою, здатною діяти разом. Довгі тижні двох сезонів поспіль, які ми разом провели в очікуванні й морозі в базовому таборі під горою, з кожним метром спуску дедалі більше перетворювалися на пекучий і небажаний спогад, який я хотів вибити з голови, прагнучи лише солодкої капітуляції. З кожним метром нижче на горі відчуття поразки ставало сильнішим, і з кожним метром я був далі від усього, чого тоді хотів. У мене були мрії настільки великі, що я сам їх боявся, і все ж я був на шляху до того, щоб вони стали реальністю. До цієї миті я жив цими мріями; тоді вони померли, а разом із ними померла частина мене.
Так високо на горі, майже за вісім кілометрів над рівнем моря, у той момент були лише ми з John. Майже десятеро вийшли з табору 3, але незабаром усі почали повертатися: одні через температуру близько п'ятдесяти градусів нижче нуля, інші через відмову дихальних регуляторів, які не витримували такого холоду. Невдовзі я побачив маленьке світло в заглибині під собою. Це був пакистанець Ali, майже старий друг, з яким два роки тому я разом стояв на вершині гори, що тоді зробила його зіркою альпінізму. Майже дві години нескінченно важких кроків і третина зрідженого життя в переохолодженому балоні, що стирчав із рюкзака, ще відділяли його від John, який у цей час мерз вище нас, десь біля тієї льодовикової тріщини, навантажуючи сонний мозок питанням, як її перейти. Ali Sakhbara вийшов із табору 3 на дві години пізніше за John, бо почувався значно сильнішим і розраховував наздогнати його приблизно на висоті, де ми з John розійшлися. Я коротко пояснив йому, що повертаюся через тріщину і що залишив John там. Він дивився на мене очима, яких я вже не впізнавав, і я сподівався, що він мене зрозумів. «Ok» — останнє, що я почув з-під дихальної маски, вкритої товстим шаром блискучого льоду. У мене вже не було сил осмислювати його відповідь; разом із шумом дихання вона й досі звучить у моїх вухах. Тут, у домашньому саду, коли я дивлюся на обриси Юлійських Альп, на гострі лінії, ніби намальовані Божими руками, я розумію його інакше, можливо краще, а може, Ali навіть хотів, щоб я його не зрозумів. Він теж ішов до зірок, куди йдуть лише безстрашні, лише ті, хто ніколи не боявся життя, лише ті, хто готовий отримати крила. Ми розірвали зв'язок поглядів і спрямували очі в темряву, кожен у свій бік.
Через пів години з темряви переді мною з'явився Pablo без налобного ліхтаря. Місячного світла йому вистачало, щоб ставити обморожені ноги в сліди тих, хто йшов попереду. «Hi Tomas», — дуже повільно вимовив він. «You are going down?» у його іспанській англійській прозвучало майже тепло й виразно. На Pablo не було маски; він був надлюдськи сильним альпіністом і професійним гірським бігуном, рішуче налаштованим піднятися на K2 взимку без додаткового кисню. Для нього боротьба зі смертю в рукавичках не мала сенсу. Для нього життя без втечі від смерті не мало сенсу. І сама смерть для нього не мала сенсу, якщо він не міг запросити її на танець. «Yes, I am going down», — мені знову довелося вголос визнати свою поразку. Ми торкнулися кулаками, і демони ночі знову були зі мною.
Знову блукання й автоматичне переставляння ніг, думки між сном і реальністю, нелюдська боротьба з важким сном, що кличе на інший бік.
Сьогодні я радий, що тоді не заснув. Сьогодні я радий, що досі не маю крил, як усі троє, яких я востаннє бачив тієї ночі майже на восьмикілометровій висоті. Сьогодні приємно відчувати сонячні промені на шкірі обличчя, яка й досі не відчуває дотику пальців. Приємно все ще мати всі пальці, хоча шкіру обличчя я ще не відчуваю. Приємно чути голоси моїх дітей і дружини, яким я, мабуть, ніколи не зможу пояснити все, чого навчила мене гора, і як чудово, що вони, принаймні я сподіваюся, ніколи не зможуть цього зрозуміти.
Перш ніж на світанку повернутися до табору 3, я зустрів Sajid. Син великого Ali Sakhbara поскаржився на погану роботу регулятора й сказав, що йде слідом за трійцею.
Я заліз до намету й покликав Noel, який озвався із сусіднього. Noel Hannah, гірський гід, що живе в Південній Африці, уже піднявся на одинадцять восьмитисячників і дев'ять разів стояв на вершині Евересту; попереднього вечора він вирішив залишитися в таборі 3 через втому й змерзлі ноги. 21.7.2018 він також був учасником експедиції, завдяки якій ми піднялися на вершину другої за висотою гори світу. Цього разу два місяці ми ділили один намет, і між нами виник зв'язок, який, мабуть, триматиме нас разом до кінця наших днів. «Thanks God you are back Tomas. I was woried obout you a bit, you know», — сміючись, озвався він зі спальника. «Let“s go down, I have enough of this fuckin mountain» прозвучало майже як наказ, але в ту мить я вже не міг навіть поворухнутися. Шерпа Pasang почав готувати мені чай. Він був моїм шерпою, але через обмороження, отримані попередньої ночі, вирішив залишитися в таборі 3, тому на підйомі до мене приєднався Timba, який спочатку допомагав Noel. «Мені потрібна хоча б година, щоб прийти до тями», — заспокоював я себе. Я знав, що того ж дня ми повинні спуститися з гори. Погодне вікно закривалося, і вже по обіді вітер швидкістю щонайменше тридцять кілометрів на годину — що означало відчутний холод принаймні у сімдесят градусів нижче нуля — знову мав зробити перебування на цій висоті неможливим.
«Tomas, are you back? Fuck Tomas, I thought you are gone», — почув я Colin, молодого американця. Сильний і швидкий як кінь, напередодні він першим дістався табору 3 і дві години мерз без намету, чекаючи на двох шерпів, які мали його принести. Тоді в нього справді були причини лаятися: організм переохолодився, а пальці ніг стали ніби чужими. Він звик до холоду, і умови в таборі 3 мали б здаватися йому майже домашніми. Він наймолодша людина на планеті, яка піднялася на всі Seven Summits і самостійно, без підтримки, перетнула Арктику та Антарктиду. Антарктиду він пройшов за п'ятдесят два дні й установив при цьому рекорд швидкості. Попри досягнення, що ставлять його серед найвитриваліших представників нашого виду, він вирішив завершити підйом у таборі 3. Усю ніч йому не вдавалося зігріти ноги; у наметах було замало місця для таких спроб, до того ж ми мали чимало проблем із газовими пальниками, які нібито були випробувані при сорока градусах нижче нуля.
Сухий кашель по той бік тремтячої стінки намету вивів мене з легкої дрімоти; його знали всі в групі. Tamara Lunder, італійська зірка альпінізму, яка роком раніше піднялася на Nanga Parbat узимку, хворіла майже всю експедицію. Вона теж вирішила завершити сходження в третьому висотному таборі. Вона піднімалася без додаткового кисню, тому холод ударив по ній ще сильніше.
Я чув і голоси інших. Німець Bernard також повернувся до табору 3 ще серед ночі. Кажуть, у нього відмовив регулятор, як і у його шерпи. Після повернення до базового табору він покликав мене у свій намет і попросив допомогти зняти черевики. Спочатку я не зовсім розумів навіщо, але, коли він показав ноги, у мене перехопило подих. Мертвотно-сірий колір свідчив про тяжке обмороження; стопа була замерзлою й нечутливою, а в очах Bernard блиснула велика сльоза жалю. Через два дні після спуску його евакуювали з базового табору гелікоптером. Bernard уже відновлюється вдома, і лише тому, що доля не захотіла забрати його від нас, він досі з нами.
Болгарин Atanas, якому восьмитисячники теж не були чужими — їх у нього вже було одинадцять, — метушився десь зовні, готуючи рюкзак до спуску. Відверто кажучи, він мені не надто подобався. Його ставлення до шерпів часом було принизливим і образливим, тому ми майже не розмовляли. Уперше ми зустрілися в базовому таборі під Kangchenjunga; цього разу, в таборі 3, я чув його востаннє. На спуску, десь нижче «Чорної піраміди», він припустився маленької помилки й пролетів тисячу метрів униз. Я чув, що його знайшли десь на рівні ABC, причому в кількох місцях. Наступного дня в базовому таборі я кілька хвилин постояв біля великої ступи, де ми проводили «Puja», і промовив коротку молитву й за нього, щоб він теж отримав крила.
Грецький ветеран альпінізму Antonio, як завжди, був найгучнішим, найчастіше коли йшлося про самовихваляння. За свою кар'єру він нібито керував кількома національними експедиціями, але я ніяк не міг позбутися відчуття, що тоді ця людина не належала до місця, де ми перебували. Його англійська навряд чи перевищувала сотню різних слів, та навіть на цій висоті він голосно розмовляв по супутниковому телефону й без потреби займав суворо обмежене місце у висотних наметах, потрібне людям, які справді мали намір іти на вершину.
З нами не було однієї важливої людини — Sergio, великого спортсмена й фізично чудово підготовленого альпініста. Його альпіністські досягнення могли б заповнити книжки, і, можливо, колись так і буде, хоча він сам про це не дізнається. Уже під час першої ротації, коли ми спускалися з табору 2, він зірвався в бік підніжжя гори й зупинився майже там само, де згодом зупинився болгарин. Травми були надто тяжкими, щоб пережити падіння. Його тіло нагадувало розтрощену масу, яку ми з максимальною повагою загорнули в спальник і міцно зв'язали мотузкою. Ми підготували його до останнього польоту гелікоптером до Skardu. Я впевнений, що протягом усієї експедиції він стежив за нами десь згори й дбав про те, щоб до ангелів не пішло ще більше з нас.
Серед змерзлих людей у таборі того ранку були й шерпи, усі добряче промерзлі й сповнені надії, що ми якнайшвидше спустимося хоча б трохи нижче, до табору 2, де зміна погоди вже не загрожуватиме нашим життям.
Я майже не пам'ятаю, як 5.2.2021 дістався базового табору. Понад дванадцять годин я безперервно спускався пошкодженими й замерзлими мотузками; лише деякі з них замінили під час нашого підйому, а решта дивом витримали й щонайменше рік протистояли всім впливам довкілля. Я також не знаю, як пізно ввечері в цілковитій темряві зміг знайти шлях через лабіринт величезних крижаних брил на нижньому льодовику під ABC. Я проходив цей маршрут кілька разів, але завжди при денному світлі.
До базового табору я прийшов незадовго до опівночі, першим із тих, хто повернувся до життя. Я не міг говорити; запитання й вітання персоналу розумів лише за рухом губ на усміхнених обличчях. Пам'ятаю, як подзвонив додому й кілька хвилин говорив із Melita, єдиним ангелом, який залишився поруч зі мною. Я заснув за столом, а вранці прокинувся у своєму наметі; мабуть, шерпи перенесли мене туди й загорнули у спальник.
Ранок у базовому таборі був світлим. Стіни намету здавалися дерев'яними, повітря цього разу було беззвучним, і мені здавалося, що я один у цілому світі. Різке шипіння кухонного пальника повернуло мене до життя, а білчиний сміх Sukra, дивовижного молодого кухаря, кликав до щойно підсмажених яєць. Я поволі почав рухатися й із радістю виявив, що досі живий і все ще відчуваю все, що бачу, навіть пальці ніг, які чотири дні мерзли у висотних черевиках.
За сніданком я був сам. Із гори ще ніхто не прийшов або, принаймні, ніхто ще не дістався до сніданку. У думках я складав план, як поволі залишу базовий табір і піду назад через льодовик, зробивши перший крок на шляху додому, де я не був уже так довго; я виїхав звідти ще 19 грудня попереднього року.
Керівник експедиції Sherpa Dawa, наймолодша людина, яка піднялася на всі чотирнадцять восьмитисячників без кисню, і його помічник Arnold Kostner, який за свою кар'єру керував аж шістдесятьма п'ятьма експедиціями в Гімалаї, приєдналися до мене, кожен із металевим кухлем кави. Їхні обличчя вже не були такими веселими, як попереднього вечора, коли я повернувся з гори; вони були похмурі й стурбовані, і я знав, що все йде не так, як мало б. День минув в очікуванні хоча б однієї обнадійливої новини про Snorri, Ali та Pablo. Усі троє зникли на горі, зв'язку з ними не було, і ніхто не знав, де вони можуть бути. Dawa весь час ходив базовим табором, стискаючи в руках рацію, а Arnold у великому наметі втрачав голос, безперервно намагаючись зв'язатися з кимось на горі. З гори спустився й Noel, чому я щиро зрадів; за ним повернулися інші, на щастя всі, крім трьох. Події того дня могли означати лише одне: вони більше не спустяться, що б ми не робили. Запаси кисню в них закінчилися ще вночі, і якщо до того часу вони не змогли повернутися хоча б у табір 3, то вже не повернуться ніколи. Навіть наступної ночі я все ще сподівався, що John з'явиться в базовому таборі або хоча б подзвонить з одного з висотних таборів, але гора мовчала. Наступний ранок був ще тихішим, і ніхто не снідав. Усі ми, хто був на горі, особливо Timba і я, які піднялися найвище, знали, що після стількох годин імовірність виживання майже нульова. Смерть — найкращий винахід життя: вона нагадує нам, що треба жити, та все одно інколи її важко прийняти. Dawa й Arnold теж мовчки змирилися з тим, що пішли ще троє, можливо найкращі серед нас.
Експедиція, про яку за інших обставин можна було б написати книжку або зняти фільм, з іншого погляду була історичною й однією з найуспішніших в історії гімалайського альпінізму: десять шерпів піднялися на вершину K2 узимку в перше погодне вікно. Гора залишалася останнім восьмитисячником, вершину якого до успіху того року ніхто не досягав у період метеорологічної зими, хоча це намагалися зробити кілька національних експедицій із відомими й професійними альпіністами. Разом із John Snorri та Sherpa Mingma G я теж намагався піднятися на вершину попередньої зими, коли погода була значно гіршою, ніж цього разу, а головне — залишилося відчуття, що Mingma G навмисно припинив експедицію. Цього року він, однак, досяг вершини разом із групою шерпів.
Експедиція також привернула велику увагу медіа, а соціальні мережі поширили безліч неправдивої й ненадійної інформації, що була наслідком медійної активності людей, яких у цьому записі не згадано, бо вони ніколи не досягли висоти табору 3 і, можливо, було б краще, якби їх узагалі не було в експедиції.
Доля трійці поки залишається загадкою. З'явилися десятки різних припущень про те, що могло з ними статися і чому вони зникли. Одне з них, яке підтримав син Ali, Sajid, стверджує, що вище табору 4 не було закріплених мотузок і троє вирушили проходити Bottleneck в альпійському стилі. Водночас я сумніваюся, що Sajid узагалі вступав у контакт із трійцею на горі під час останнього підйому, адже він відставав від Snorri щонайменше на дві години, а при температурі близько п'ятдесяти градусів нижче нуля Snorri навряд чи міг чекати на нього на висоті 8 000 метрів. Я сам провів із Snorri на цій висоті значно менше часу й уже швидко наближався до точки, звідки немає повернення до життя.
Цю версію підтримує публічне звинувачення шерпів із боку Nazir Sabir, відомого пакистанця й легенди альпінізму, який каже, що шерпи, які досягли вершини, перерізали мотузки в Bottleneck і тим самим сприяли загибелі трійці. Я особисто добре знаю цю людину, бо він займався логістикою мого першого сходження на K2, коли я досяг вершини. Він дуже шанований і, на моє відчуття, не став би вигадувати факти заради уваги медіа. Важливо також підкреслити, що під час підйому шерпи користувалися старими мотузками, як і всі ми, хто йшов за ними, а тому це не було сходженням у чистому альпійському стилі.
Якщо припустити, що в Bottleneck не було мотузок або що їх не перерізали під час спуску, природно виникає питання, чи досягли шерпи вершини взагалі. Повернення в альпійському стилі схилами блакитного льоду крутістю від 60 до 70 градусів на висоті 8 300 метрів здається неможливим не лише мені, а й решті альпіністської спільноти, особливо за такий короткий час. Так само повідомлення про те, що два шерпи майже дві години чекали на інших учасників групи на вершині висотою 8 611 метрів при температурі від -50 до -60 градусів, щоб усі разом досягли вершини, свідчить про майже неймовірну людську витривалість.
Важливо наголосити й на тому, що John Snorri хотів іти на вершину в те саме погодне вікно, що й група шерпів, яка згодом нібито її досягла, але безпосередньо від Mingma G отримав інформацію, що шерпи в це вікно не підуть до вершини, а піднімуться лише до табору 3, щоб перевірити спорядження й намети. Ту саму інформацію підтвердила й дружина Snorri, Lina. Якби Snorri пішов на вершину в те саме погодне вікно, він, імовірно, досяг би її, раз це нібито вдалося шерпам, і, найімовірніше, повернувся б у долину.
Група альпіністів, яка намагалася досягти вершини в друге, значно коротше погодне вікно і до якої входив і я, мала величезні проблеми зі спорядженням. У нас вийшло з ладу щонайменше десять регуляторів дихальних систем, через що альпіністові доводилося одразу розвертатися в долину; кисневі балони були заправлені під дуже низьким тиском; на висоті табору 2 перестали працювати пальники, а це означало, що ми не мали води для настільки важливого на висоті поповнення рідини. Група з десяти шерпів, які нібито досягли вершини, не мала жодної з цих проблем, хоча всі вони — імовірно, крім Nims — піднялися на вершину з додатковим киснем.
Наскільки мені відомо, жоден із шерпів, які досягли великого успіху, не мав увімкненого GPS-трекера, що здається мені майже неймовірним, зважаючи на те, що вони йшли до історичного досягнення.
Ніколи раніше люди, які досягли вершини, не публікували свої знімки з неї через такий тривалий час після сходження.
На записах ніде не видно всіх десятьох шерпів, які нібито досягли вершини, хоча окремі учасники, як стверджується, годинами чекали нагорі на решту групи, доки всі не зібралися на вершині.
Льодовикова тріщина, що зупинила наше просування, у місці проходження мотузки була надто широкою, щоб хтось міг її перестрибнути. Можливо, шерпи перейшли її за допомогою драбини, але вони це заперечують. Якби за чотирнадцять днів тріщина розширилася до описаної ширини, мотузка, натягнута через неї до розширення, мала б порватися; однак на момент нашого приходу вона просто провисала. Мотузка через тріщину була тією самою, яку шерпи закріпили під час свого підйому до вершини, а не залишком попередніх експедицій, що мені особисто підтвердив один із шерпів, які нібито досягли вершини.
Мабуть, я помиляюся в усіх своїх припущеннях і переконаний, що невдовзі отримаю відповіді на всі сумніви, які останнім часом виникли в мене та моїх товаришів по сходженню. Ми всі дуже пишаємося тим, що були частиною історично успішної експедиції, та все ж ніяк не можемо позбутися тривожних запитань, які, можливо, лише наслідок гіпоксії та безсонних голів.
Особисто мені дуже хотілося б дізнатися, що трійця встигла досягти вершини перед смертю, і деякі відомості, які ми отримали від військової розвідки, що визначала положення пристрою стеження Snorri та його супутникового телефону, можуть свідчити на користь цього. Пакистанська армія досі намагається знайти трьох або їхні тіла; вона залучила найкращі гелікоптери й реактивні військові літаки, єдині здатні досягати висоти в районі вершини. Я сподіваюся, що сім'я Snorri одного дня отримає відповіді, яких так прагне. Його шістьом дітям і дружині Lina я кажу, що John, мабуть, перебуває там, де завжди хотів бути. Кожну мить життя він розумів, що час, коли ти нещасливий, справді втрачений. Разом ми пережили одні з найважчих і найпрекрасніших моментів нашого життя. У крижаному наметі ми іноді сміялися цілими ночами; разом сумували за домом і близькими, разом відкривали замерзлі консерви й підтримували одне одного в найважчі миті. John був людиною, яка ніколи не жила на боці більшості; він знайшов себе серед тих, хто відрізняється й є винятковим. Разом ми пізнали єдину істину про життя: «воно триває». Ми пережили успіх і поразку, і я знав його достатньо добре, щоб знати: він має крила. Смерть усміхається кожному з нас, але лише великі люди, такі як John, усміхаються їй у відповідь.
