Зубна реставрація з опорою на імплантати покращує якість життя та має тривалий термін служби. Дедалі більше пацієнтів хочуть відновити зубний ряд у такий спосіб. Пацієнти, які були реабілітовані традиційним способом, також хочуть перейти до кращих і максимально естетичних конструкцій, що до найменших деталей подібні до природних зубів. Вимога до реставрацій, які відповідають стану до втрати зубів, зокрема за формою та положенням м’яких червоних тканин, найчастіше є головною причиною ускладнень у відносинах між пацієнтом і лікарем, оскільки платника фактично не цікавить, як, коли і чому відбулася втрата кісткової маси в ділянці, де були видалені зуби. Ця проблема привела й до рішень, які потребують передімплантаційної підготовки твердих і м’яких тканин з метою максимально оптимальної реконструкції зубного ряду.
Атрофія альвеолярного відростка виникає в місцях, де він не зазнавав навантаження. Методи реконструкції кісткових гребенів були описані задовго до появи зубних імплантатів. Відомо багато замінників кістки, однак аутологічні трансплантати й надалі залишаються золотим стандартом реконструкції щелеп.
Через високі естетичні вимоги реконструкція верхнього альвеолярного гребеня у видимій ділянці є особливим викликом. Після втрати різців порівняно швидко відбувається втрата як кісткової, так і м’якої тканини. Реконструкція спрямована на відновлення форми вестибулярної частини альвеолярного відростка разом із формуванням jugae alveolariae. Правильна реконструкція важлива також для достатньої підтримки верхньої губи, що є складовою якісної естетичної реабілітації. Упродовж десятиліть фахівці, які виконують реконструкції, вважають crista zygomaticoalveolaris завдяки її опуклій формі ідеальною донорською ділянкою для трансплантата. Крім майже ідеальної вестибулярної форми реконструйованого альвеолярного гребеня, за допомогою такого трансплантата можна отримати хороше співвідношення твердих і м’яких тканин без потреби в додаткових сполучнотканинних трансплантатах і додаткових замінниках кістки неаутологічного походження.
У бічній ділянці на першому плані стоїть відновлення жувальної функції за допомогою зубів на дентальних імплантатах. У нижній щелепі сприятливому встановленню імплантатів найчастіше перешкоджає зменшена вертикальна висота кістки над нижньощелепним нервом; до цього може додаватися і зменшений об’єм щелепи в поперечному напрямку. У верхній щелепі причиною ускладненого встановлення імплантатів є втрата кістки в поперечному та вертикальному напрямках, чому також сприяє відносне опускання дна синуса.
Поперечний дефіцит кістки можна компенсувати кістковою апозицією. Найбільш придатною донорською ділянкою для такого методу є ретромолярна ділянка. 3D-рентгенівське зображення може значно допомогти визначити місце дефіциту кістки, що полегшує подальшу реабілітацію. Так звана сендвіч-остеопластика є методом одночасного вертикального й поперечного збільшення альвеолярного гребеня, якщо необхідне збільшення не перевищує приблизно 6 мм. Коли потрібне більш значне збільшення альвеолярного гребеня верхньої щелепи в обох напрямках, а вертикальна висота кістки до синуса становить менше 6 мм, необхідне підняття дна синуса. Автори найчастіше описують метод із формуванням вікна в синус. За допомогою кісткового скребка необхідно зменшити товщину кістки до мінімуму, що знижує ймовірність пошкодження мембрани під час відкриття «вікна»; водночас збирається значна кількість кістки у підготовлену ємність разом із кров’ю, фізіологічним розчином і доданим замінником кістки. Він збільшує об’єм маси до рівня, необхідного для заповнення простору між дном синуса та «новим дном», яким є піднята синусова мембрана, підтримувана однією зі штучних мембран.
Атрофія альвеолярного відростка виникає в місцях, де він не зазнавав навантаження. Методи реконструкції кісткових гребенів були описані задовго до появи зубних імплантатів. Відомо багато замінників кістки, однак аутологічні трансплантати й надалі залишаються золотим стандартом реконструкції щелеп.
Через високі естетичні вимоги реконструкція верхнього альвеолярного гребеня у видимій ділянці є особливим викликом. Після втрати різців порівняно швидко відбувається втрата як кісткової, так і м’якої тканини. Реконструкція спрямована на відновлення форми вестибулярної частини альвеолярного відростка разом із формуванням jugae alveolariae. Правильна реконструкція важлива також для достатньої підтримки верхньої губи, що є складовою якісної естетичної реабілітації. Упродовж десятиліть фахівці, які виконують реконструкції, вважають crista zygomaticoalveolaris завдяки її опуклій формі ідеальною донорською ділянкою для трансплантата. Крім майже ідеальної вестибулярної форми реконструйованого альвеолярного гребеня, за допомогою такого трансплантата можна отримати хороше співвідношення твердих і м’яких тканин без потреби в додаткових сполучнотканинних трансплантатах і додаткових замінниках кістки неаутологічного походження.
У бічній ділянці на першому плані стоїть відновлення жувальної функції за допомогою зубів на дентальних імплантатах. У нижній щелепі сприятливому встановленню імплантатів найчастіше перешкоджає зменшена вертикальна висота кістки над нижньощелепним нервом; до цього може додаватися і зменшений об’єм щелепи в поперечному напрямку. У верхній щелепі причиною ускладненого встановлення імплантатів є втрата кістки в поперечному та вертикальному напрямках, чому також сприяє відносне опускання дна синуса.
Поперечний дефіцит кістки можна компенсувати кістковою апозицією. Найбільш придатною донорською ділянкою для такого методу є ретромолярна ділянка. 3D-рентгенівське зображення може значно допомогти визначити місце дефіциту кістки, що полегшує подальшу реабілітацію. Так звана сендвіч-остеопластика є методом одночасного вертикального й поперечного збільшення альвеолярного гребеня, якщо необхідне збільшення не перевищує приблизно 6 мм. Коли потрібне більш значне збільшення альвеолярного гребеня верхньої щелепи в обох напрямках, а вертикальна висота кістки до синуса становить менше 6 мм, необхідне підняття дна синуса. Автори найчастіше описують метод із формуванням вікна в синус. За допомогою кісткового скребка необхідно зменшити товщину кістки до мінімуму, що знижує ймовірність пошкодження мембрани під час відкриття «вікна»; водночас збирається значна кількість кістки у підготовлену ємність разом із кров’ю, фізіологічним розчином і доданим замінником кістки. Він збільшує об’єм маси до рівня, необхідного для заповнення простору між дном синуса та «новим дном», яким є піднята синусова мембрана, підтримувана однією зі штучних мембран.
